Необхідно переосмислити Голодомор
Лемкін та Мейс залишили нам добрі підказки
Ні Джеймс Мейс, ні Роберт Конквест на час своєї спільної роботи над дослідженням Голодомору в Україні не знали про висновки Рафаеля Лемкіна та його погляди на геноцид стосовно українського народу, – так стверджує український історик із Монреаля (Канада) Роман Сербін. Саме він свого часу ініціював перевидання та поширення праці автора терміна «геноцид», що присвячена Україні. За твердженням п. Романа, так сталося через обставини першого проголошення його розвідки – під час кількатисячного зібрання українців Америки. Але ж подібного роду зібрання не пристосовані для довгих промов. Тож Лемкін говорив коротко, сказав далеко не все, а текст не надрукував. Чому – тепер ми можемо лише здогадуватися. Нам відомо, що п. Рафаель вважав за необхідне, крім расових, національних або релігійних мотивів, додати соціальні. Але сам факт ухвалення Конвенції ООН та офіційного визначення геноциду були для нього настільки важливими, що дослідник вважав за краще без жорсткої необхідності не висловлювати тез, що не сприймалися більшістю. Тому знаменита тепер праця залишалася майже невідомою до початку 80-х рр., коли Роман Сербін вирішив поцікавитися долею цього тексту та, фактично, повернув його до наукового обігу та громадського дискурсу.
В результаті, якщо уважно читати раннього Мейса, то там можна зустріти всі компоненти насилля влади над українським народом, притаманні спостереженням Лемкіна. Тобто обидва дослідники, незалежно один від одного, звернули увагу на одні й ті ж самі явища. Щоправда, на думку Романа Сербіна, сприйняття Рафаеля Лемкіна дещо відрізнялося: він не намагався розглядати кожен відкритий ним елемент політики радянської держави як доказ геноциду, а лише їхню сукупність, цілість. Це була більше політична (і то – різнорівнева) акція, ніж економічна (хоча остання – теж). Лемкін говорив про українських селян як про етнодержавну групу – основу української політичної нації. Її бурхливий розвиток на початку ХХ ст., національна свідомість, що невпинно зростала та наближалася до розуміння цінності власної держави призвели до бажання іншої сторони фізично знищити небезпеку своїх великодержавних марень. І відчутними такі нахили стали не в 1932 р. (не варто звужувати часові рамки), а значно раніше. Тому нам треба переосмислити розуміння терміну Голодомор, в жодному разі не калькувати його з Голокосту (останній, між іншим має вузький та широкий сенс). Зрозуміло, що в обох випадках маємо справу з цілеспрямованими діями: Голокост був там, де поширювалася влада Гітлера, а Голодомор – Сталіна. Зрозуміло, що він топив у крові всіх, хто заважав будівництву нової імперії. Найнебезпечнішими були українці, але й до інших народів – жодних сентиментів. Етнічні мотиви не відігравали головної ролі, натомість йшлося саме про політичну націю що народжувалася. На той час вона вже включала представників різних етносів. Тож Лемкін та Мейс залишили нам добрі підказки.
Очевидцями такої дещо несподіваної розповіді стали чернігівські історики Тамара Демченко та Микола Горох. Власне, увагу українсько-канадського історика привернули нові книги, видані на Чернігівщині з тематики Голодомору. Роман Сербін стверджував: «Зібраний знаменитий матеріял, який фактично додає інформації до того, як починався в Україні ҐЕНОЦИД». Можливо, саме так Україна зрештою зможе добитися визнання світом своєї найбільшої трагедії.
Володимир Бойко, Чернігів
