«Отсель грозить мы будем…»
Оголошення про те, що Росія розмістила «на вічні часи» авіагрупу на аеродромі Хмейміму сирійській провінція Латакія і планує на такій же основі придбати військово-морську базу в сирійському Тартусі, а також погрози, які лунають із Москви, поміркувати над відновленням російських військових баз на Кубі, у В'єтнамі і Єгипті, - це частина путінської стратегії здійснення тиску на США та інші країни Заходу і подальшої дестабілізації ситуації в світі. Користуючись тим, що президент Барак Обама, який і так не вирізнявся рішучістю в сфері зовнішньої політики, перетворився на «кульгаву качку», Путін намагається в місяці, що залишилися до приходу нової американської адміністрації, максимально збільшити сферу свого впливу в світі. Розрахунок робиться на те, що якоїсь жорсткої реакції з боку США все одно не буде, а країни Європи без Америки тим більше злякаються жорстко відповідати Москві. Подивимося, наскільки розрахунки Москви виправдані і що в історії з базами є чистою пропагандою, а що - реальною політикою.
Почнемо з того, що чутки, які розповсюджуються самою Москвою, про створення російської бази в Єгипті, про оренду якої вже нібито йдуть переговори, виявилися, м'яко кажучи, «дещо перебільшеними». Представник адміністрації президента Єгипту Абдель Фаттаха ас-Сісі Аль-Юсеф заявив, що повідомлення про російську оренду військових баз на території країни, зокрема в Сіді-Баррані, не відповідають дійсності, оскільки уряд Єгипту дотримується принципу не розміщення іноземних військових баз на своїй території (https://www.gazeta.ru/army/news/9204516.shtml) Власне, чогось подібного слід було очікувати. Єгипет занадто залежить від США і економічно, і політично, щоб дозволити собі ризик прийняти у себе російські військові бази.
З Кубою і В'єтнамом все, звичайно, не так просто. Але і щодо цих держав немає жодної впевненості, що вони візьмуть російські бази з розпростертими обіймами. Для В'єтнаму зараз головну загрозу становлять територіальні претензії Китаю в Південно-Китайському морі. Росія, яка позиціонує себе як потенційного союзника Китаю в протистоянні із Заходом, навряд чи допоможе В'єтнаму протистояти китайським домаганням. Тут Ханой основні надії покладає на Америку, якій навряд чи сподобаються російські військові бази у в'єтнамських портах. Куба теж вступила в кампанію поступової нормалізації відносин із США. Далеко не факт, що повернення російської станції стеження в Лурдес зараз відповідало б планам Гавани. Адже подібний крок був би вкрай болісно сприйнятий Вашингтоном. Невипадково представник американського Держдепартаменту США заявив, що не коментує можливість баз Росії на Кубі й у В'єтнамі, вважаючи це суверенною справою відповідних країн. При цьому було підкреслено, що у США хороші відносини з В'єтнамом і відносини з Кубою теж поліпшуються. (https://lenta.ru/news/2016/10/07/usa/) Американська адміністрація, безперечно, розраховує, що і в Ханоя, і в Гавани вистачить розуму не сприймати всерйоз ідею повернення російських баз в ті місця, де раніше розташовувалися радянські, виведені не так вже й давно, 2002 року.
З сирійськими Хмеймім і Тартусом ситуація інша. В цьому випадку бази потрібні Москві як якась гарантія збереження режиму ХафезаАсада при владі. В офіціозній «Российскойгазете» вже з'явилася стаття «Що дасть Росії постійна база ВМФ в Тартусі». Нібито дасть дуже багато. По-перше, тим самим буде надано сприяння «офіційній владі Сирії з наведення законності і правопорядку на території країни». Звучить чудово. Адже жодного секрету немає в тому, що і в Тартусі, і в Хмеймім вже рік перебуває російський військовий контингент з відповідною бойовою технікою, і цілий рік рівно тим і займається, що сприяє «офіційній владі Сирії з наведення законності і правопорядку на території країни» . А простіше кажучи - бомбить і обстрілює з повітря і з землі «все, що рухається», на територіях, які не контролюються сирійськими урядовими військами.
Тепер же, якщо російські бази в Сирії отримають постійний характер, виходить, що російські війська на них тільки тим і займатимуться, що наводитимуть закон і порядок на сирійській землі з допомогою бомб і ракет. Виходить, що Асад і його спадкоємці збираються воювати зі своїм народом невизначено довго, можливо, найближчі сто років, звичайно ж, за підтримки своїх російських союзників. Швидше за все, такі плани дійсно точаться в світлих головах президента Асада і його найближчого оточення. Але де ж тут російський інтерес? Невже він полягає тільки в тому, щоб бути намертво прикутими до приреченого асадівського режиму?
Ще одна вигода від наявності постійної російської бази в Тартусі Москві бачиться в тому, що це «буде означати збільшення числа російських кораблів, які використовують цю базу для своїх цілей, і призведе до посилення військового потенціалу Росії на Близькому Сході і в середземноморському регіоні». (https://rg.ru/2016/10/10/chto-dast-rossii-postoiannaia-baza-vmf-v-tartuse.html) Але ж і до цього російські військові судна мали там право якірної стоянки. Невже перетворення Тартусана повноцінну базу революційним чином збільшить число російських бойових кораблів у Середземному морі? Навряд чи хто ризикне тримати тут велике угрупування кораблів і корабельних запасів в умовах безперервної громадянської війни. Так само, якщо російський флот повернеться в Камрань і Лурдес, що видається вкрай малоймовірним, це не призведе до якогось помітного зрушення у співвідношенні сил між Росією і США. Як американці цілком мирилися з цими базами до 2002 року, так і зараз не будуть робити з них трагедії.
Значно важливіше зрозуміти, навіщо Росії бази в регіонах, де у неї немає скільки-небудь помітних торгових і політичних інтересів. І так само Кремль не в змозі обґрунтувати, які російські інтереси, крім збереження Асада при владі, диктують необхідність створення баз у Сирії. Тим більше в умовах, коли нова американська адміністрація, швидше за все, дотисне Асада, і тоді всі ці бази обернуться на пшик.
Борис СОКОЛОВ, публіцист, Москва
