«Пенсійні пристрасті»: начерк до теми
Як політичний аналітик, а разом із тим як людина (на жаль!) передпенсійного віку, я більш-менш уважно відстежую всі ті пристрасті, які розгорілися в останні роки навколо проблеми пенсійної реформи. Звісно, мені хочеться, щоб на пенсію можна було вийти якомога раніше, а розміри пенсії виявилися якнайбільшими (якщо хтось скаже, що йому хочеться іншого, не вірте!). А разом із тим я чудово розумію, що наші бажання далеко не завжди збігаються з дійсністю, більше того – їхнє втілення може раніше чи пізніше істотно погіршити наше ж життя. Це стосується і пенсійної справи, в якій збереження чинної системи загрожує втратою самої можливості одержувати пенсії. Отож у цій справі потрібні реформи і ще раз реформи!
Разом із тим не можна не відзначити, що ті плани реформи, які озвучують речники влади та які є предметом обговорення з представниками МВФ, при своєму втіленні можуть призвести ще до більших проблем, ніж відсутність реформ. Парадокс? Так, але цілком закономірний. Ось деякі його підстави.
Найперше, що є вкрай сумнівним за українських реалій – це підвищення пенсійного віку. Про перспективу зростання цієї «планки» для чоловіків до 65 років і говорити не варто – коли офіційна прогнозована тривалість життя «сильної статі» в Україні не набагато перевищує 66 років, то таке підвищення (хоча й розтягнуте на п’ять-десять років) неодмінно стане потужним психологічним стимулом для активного населення молодого й середнього віку одержувати зароблене «кешем», щоб не платити податки і не робити соціальних виплат. Про такий пенсійний вік з психологічного боку матиме сенс вести мову лише у разі, якщо середня прогнозована тривалість життя чоловіків реально сягне хоча би 69-70 років. Інакше це справжня диверсія проти економіки, гальмо (навіть на рівні розмов!) її нормального розвитку.
Я не даремно вжив терміни «офіційна» і «реальна» тривалість життя для чоловіків. Не знаю, як кого, а мене насторожила статистика. Впродовж усіх «нульових» середня тривалість життя чоловіків дещо перевищувала 62 роки, у 2009 році зросла до 63 з гаком років, і раптом – варто було прийти до влади Януковичу й Азарову, як ця тривалість підскочила аж на два роки, а під кінець правління минулого режиму сягнула майже 66 з половиною років! Чи реальні ці цифри? Є сумнів, бо ані помітного зростання статків населення, ані підвищення якості медичного обслуговування не відбулося. Радше, цифри ці з’явилися тому, що тодішня влада мала намір підвищити пенсійний вік для чоловіків до 62 років (пам’ятаєте?), потім тимчасово відмовилася від цього, відклавши справу в «довгу шухляду» - очевидно, на час, коли після «другого пришестя» Януковича на президентську посаду внаслідок «чесно виграних» виборів, середня тривалість життя чоловіків мала сягнути 67 років. А це вже психологічно інша ситуація, особливо коли дізнатися про реальну тривалість життя пересічний громадянин (і не тільки він, а й експерт) ніде б не міг.
Зараз МВФ наполягає на підвищенні пенсійного віку для чоловіків до тих самих 62 років. А якою є реальна прогнозована тривалість життя українців за умов економічної кризи, війни та злиднів – за даними ООН – понад 80% населення? І чим може ефективно працювати пенсійна система, якщо люди знатимуть, що реальний розрив між часом виходу на пенсію та середньою тривалістю життя – лише рік-півтора?
Тепер інший непростий сюжет – про пенсійні фонди, державні та приватні, куди працівники мають відкладати частину заробленого, щоб потім з того отримувати пенсію. Мій старший син категорично не хоче відраховувати свої гроші в якісь фонди, тим більше приватні. Він вважає цю ідею цинічним ошуканством. Бо вже встиг потрапити у ситуацію банкрутства банку, де лежав його депозит, і в ситуацію девальвації гривні, причому аж двічі: у 2008-му та 2014-15 роках. Та й гіперінфляцію за прем’єрства Кучми він, хоч і не ходив ще тоді до школи, добре запам’ятав…
Що ж, його (й інших молодих людей, серед яких побутують такі настрої) зрозуміти можна. Тим більше, що Європа – не Америка, яку виставляють прикладом успішності таких фондів. І справді: матиме право на пенсію мій син, враховуючи підвищення пенсійного віку, щонайменше через 35 років. А згадайте, що було на європейських теренах 35 років тому? Брежнєв у Кремлі, ХХVI з’їзд КПРС, розміщення радянських й американських ракет середньої дальності, «холодна війна», санкції проти СРСР… Відмотаймо ще 35 років, і що отримаємо? Щойно закінчилася Друга світова війна, Сталін контролює половину Європи й розпочинає «холодну війну», в УРСР – штучний голод і війна з УПА, комуністи в урядах Франції й Італії… Зробімо крок ще вглиб на 35 років – Російська імперія; у Києві вбивають Столипіна, Ігор Сікорський на літаку власної конструкції встановлює світовий рекорд, більшовики сидять у підпіллі, Ленін у Парижі заграє з Інесою Арманд, Ейнштейн і Резерфорд публікують свої класичні роботи, які змінюють уявлення про світ, на Балканах визріває нова війна… Чи треба занурюватися ще глибше у води ріки Хронос, щоби переконатися – 35 років це дуже й дуже великий термін?
Додам до цього, що у Європі з 1981 року з’явилося майже два десятки нових держав (у тому числі незалежна Україна). Скажуть, що таких геополітичних потрясінь більше не буде. Можливо, що й ні. Проте є глобальне потепління, є глобальна загроза радикального ісламізму, зрештою, є «братня» Росія… Ні, у США такі фонди – це нормально. З 1911 року у складі цієї держави додалася ще пара штатів, натомість американські Філіппіни здобули незалежність. І то – скільки було колізій з пенсійними фондами, особливо після трагічних подій 11 вересня 2001 року! Одне слово, є проблеми, і дуже непрості…
Утім, цілком можливо, що існують й інші, нині чогось замовчувані, способи розв’язання цих проблем. Один із них, що стосується наповнення Пенсійного фонду та збільшення реальних розмірів пенсій, пов’язаний із сьогодні майже сакраментальними офшорами. Справді, розміри коштів українського походження, які осіли в офшорах, за приблизними міжнародними оцінками, коливаються від $ 117 млрд (Global Financial Integrity) до $ 167 млрд (Tax Justice Network). Це півтора-два річні обсяги ВВП України. Оцінка щорічних офшорних втрат Української держави сягає $ 11-12 млрд, а це дорівнює обсягу кредитів, отриманих нею від МВФ за два останні роки. Зауважмо, що кредити ці доведеться віддавати (що неодмінно негативно вплине на розміри пенсій у не такому вже й далекому майбутньому), натомість з виведених в офшори коштів зазвичай не сплачені податки – з відповідними наслідками для українських пенсіонерів, нинішніх і майбутніх…
Я торкнувся тільки трьох проблем, пов’язаних із пенсійними пристрастями по-українськи, а проблем цих, ясна річ, значно більше. Вони вимагають – передусім – публічного обговорення, а потім – кваліфікованого розв’язання, і щоб ніхто не диктував нам, як правильно нам жити. В українській ситуації не всі прості рецепти працюють – і не всі стандартні методики приборкання суспільного невдоволення виявляються ефективними.
