Початок і кінець
22 червня 1941 року дві найбільш абсолютні та найбільш безжалісні тоталітарні диктатури в Європі, нацистська і радянська, вступили в смертельний двобій
Як я вже писав у «Дні», той факт, що Гітлер напав першим, зовсім не перетворює Сталіна з агресора в жертву агресії. Він сам збирався напасти на Німеччину, хоча, як тепер зрозуміло, якби встиг це зробити, зазнав би не менш нищівної поразки за ту, що йому довелося пережити влітку 41-го. І коли говорять, що найбільшою помилкою Гітлера був напад на СРСР, то або хитрують, або ревно помиляються, повторюючи тезу радянської пропаганди воєнного та післявоєнного часу. До речі, ця теза до цих пір популярна серед західних істориків і політологів. Війна була неминучою – не напав би Гітлер, напав би Сталін.
Насправді Гітлер чудово усвідомлював, наскільки ризиковану справу він розпочинає. Його, як і німецьких генералів, лякали як безкрайні російські простори, так і людські ресурси СРСР, які здавалися практично невичерпними. Фюрер розумів, що якщо після розгрому радянської кадрової армії Сталін не припинить опір, становище німецької армії в Росії буде дуже важким, а програш Німеччиною війни в цілому – практично неминучим. Невипадково 30 травня 1941 року Гітлер сказав своєму другу, представникові МЗС при Ставці Вальтеру Хевелю: ««Барбаросса» є ризиком, як і все інше, якщо її не пощастить здійснити, то все так чи інакше пропало. Але коли б її здійснили, то створилася б ситуація, яка, ймовірно, змусила б Англію до миру».
Якщо вже говорити про помилку Гітлера, то вона полягала не в нападі на СРСР, а в розв'язуванні разом із Сталіним Другої світової війни. Недаремно фюрер засвідчував у розмові з Хевелем, що вся затіяна ним справа, Друга світова війна, є вкрай ризикованою. Але він прагнув до світового панування і не мав наміру відступати, діючи за принципом: перемогти або загинути.
По іншу сторону радянсько-німецької демаркаційної лінії вермахт як визволителя чекали литовці, латиші, естонці, білоруси, українці та деякі інші радянські народи. Для багатьох із них одного-двох років перебування у складі СРСР виявилося більш ніж достатньо, щоб розчаруватися в комуністах і радянській владі. Вони чекали, що Гітлер і нацисти їх звільнять і будуть, порівняно зі Сталіним, меншим із двох нещасть.
В українців ілюзії щодо Гітлера-визволителя розвіялися дуже швидко, вже 12 липня 1941 року, коли у Львові розігнали український уряд, створений Степаном Бандерою і Ярославом Стецьком, а самі вони ув’язнені в концтаборі. Але і по іншу сторону демаркаційної лінії, в окупованій нацистами Польщі, Червону Армію як визволительку чекали мільйони поляків і ще не знищених євреїв. І у польського уряду у вигнанні на чолі з генералом Владиславом Сікорським ілюзії щодо можливості співпраці зі Сталіним зберігалися, як мінімум, до відкриття катинських могил і розриву дипломатичних взаємин із Москвою в квітні 1943 року. А у наступників Сікорського, трагічно загиблого якраз у ті дні, подібні ілюзії повністю не розвіялися аж до серпня 1944 року, коли відмова радянського диктатора підтримати Варшавське повстання, репресії проти бійців Армії Крайової та створення маріонеткового прорадянського уряду не залишили жодних сумнівів щодо того, яке майбутнє Сталін підготував звільненій від німців Польщі.
Сталін, як відомо, переміг, але зміг зробити це лише за допомогою західних союзників і ціною завалення ворога трупами. Без отримуваних по ленд-лізу танків, літаків, зенітних гармат, автомобілів, радіостанцій, продовольства, алюмінію, міді, вибухівки, пального і багато чого іншого Червона Армія не встояла б. Не треба також забувати, що саме західні союзники знищили майже весь німецький флот і дві третини сил люфтваффе. А без висадки американських і британських військ у Нормандії Червона Армія не змогла б до травня 1945 року звільнити всю радянську територію і закінчити війну в Берліні. Лише після відкриття Другого фронту у Франції радянські війська змогли захопити велику кількість німецьких полонених в Білоруській, Ясо-Кишинівській і Вісло-Одерській операціях. Також і співвідношення убитих для Червоної Армії не було таким разючим останнього року війни, хоча і залишалося на користь німців. Якщо в період із червня 1941 року по травень 1944 року співвідношення втрат убитими на Сході було 15:1 на користь вермахту, то в період із червня 1944 року до травня 1945 року воно знизилося до 5:1. У цілому ж за війну втрати вермахту на Східному фронті убитими і померлими були в 10 разів меншими, ніж втрати Червоної Армії. Такі жахливі втрати – головний злочин Сталіна проти всіх народів СРСР.
Усупереч поширеній думці, в кінці війни Червона Армія воювала гірше, ніж на початку. Так, 22 червня 1941 року люфтваффе, не дивлячись на раптовість, безповоротно втратив 78 літаків. А 5 липня 1943 року, в перший день Курської битви, коли з обох сторін діяло приблизно стільки ж літаків, як і першого дня війни, німецькі безповоротні втрати, не дивлячись на відсутність раптовості, склали лише 26 машин. Досвідчених пілотів у ВПС Червоної Армії в червні 1941-го було значно більше, ніж у липні 1943 року. А якщо порівняти радянські втрати пораненими за червень, липень і серпень 1943 і 1944 років, то вони, так само як і пропорційні їм втрати убитими, майже не змінилися. У 43-му поранених було 365% від середньомісячного за війну, а за той же період 44-го, на який припали найбільш успішні Білоруська і Ясо-Кишинівська операції, – 360%.
Не радянські війська навчилися воювати, а німецьких військ стало істотно менше на Східному фронті через висадку в Нормандії. Радянська перевага в живій силі стала набагато чисельнішою, німецьких винищувачів на Сході майже не залишилося, а кращі німецькі танкові дивізії перекинули до Франції. Тому німецькі втрати зросли, але радянські практично не знизилися. Навпаки, німці, маючи істотно менше людей і техніки, заподіяли Червоній Армії в 44-му такі ж втрати, як в 43-му.
До кінця війни Червона Армія, особливо її піхота, складалася головним чином зі звільнених із полону бійців, з практично ненавчених призовників з окупованих територій і мобілізованих уже на німецькій території «остарбайтерів». На початку ж війни значна частина червоноармійців і командирів відслужили в армії рік і більше та мали досвід «визвольних походів» і фінської війни.
Без сприяння англо-американських військ Червона Армія до середини 1945 року могла, повністю вичерпавши людські ресурси, зупинитися де-небудь у Білорусії і на Правобережній Україні, і війна на Східному фронті закінчилася б внічию. Ось тоді, влітку 45-го, союзники могли б висадитися в Нормандії, і війна закінчилася б пізньої осені 45-го, коли американці скинули б на Гітлера півтора десятка ядерних бомб, перетворивши всі великі міста західної і центральної Німеччини на радіоактивні руїни. Скоріше за все, Радянський Союз розпався б уже після закінчення війни, Німеччина, цілком імовірно, не перетворилася б на найпотужнішу економіку Європи, а історія пішла б іншим шляхом.
Борис СОКОЛОВ, публіцист, Москва
