Про правду як основу примирення
Спроможність до мобілізації, самоорганізації, до єднання навколо спільних цивілізаційних цінностей, яку демонструє сьогодні наше суспільство, водночас призводить до певного емоційного перевантаження. Демонструючи активне неприйняття аморальних вчинків влади, ми ледве втримуємося на межі взаємного компромісу. Історичні події, політичні чи культурні акції, ювілеї сучасних політиків – будь-що може викликати запеклу дискусію на грані істерики навіть серед однодумців і соратників.
Наприклад, чи пам’ятаємо ми про головне – про набуття незалежності – втоптуючи один одного в багнюку власних емоцій при обговоренні ювілею Л.М. Кравчука? Чи є щось важливіше за примирення і єднання навколо центральної події нашої історії? Історія потребує нашого співробітництва. Наш розбрат і розділення забагато коштували нам.
Співробітництво, а зовсім не боротьба за існування, є основою виживання і успішного розвитку спільнот. Той, хто цього не розуміє, є приреченим в історичному плані. Тому треба шукати спільні перспективи і спільні інтереси, а не спільних ворогів, спільну здобич чи спільне минуле.
Тому треба вміти примирятися з ворогом, або з тим, кого ми таким вважаємо через те, що він колись уособлював інші цінності. Примирятися з живими, а тим більше з мертвими. Бо історичний масштаб окремих особистостей і їхніх вчинків вимагає врівноваженості і поваги. А об’єднує нас набагато більше, ніж роз’єднує…
Свого часу наш недавній гість – сенатор Джон МакКейн подав приклад примирення з вчорашніми ворогами, коли повернувся до В’єтнаму. Зустрічатися з колишніми супротивниками слід не для того, щоб плювати на їхні могили, чи каятися у минулих помилках. Примирення полягає у взаємному визнанні права на правду, бо історія не пробачає непрочитаних сторінок – лише подоланий негативний досвід може стати ресурсом розвитку.
Іншим прикладом такого історичного примирення є дивний некролог американського професора Томаса Бейса, присвячений в’єтнамському генералу Во Нгуєн Зіапу, опублікований у «Вашингтон Пост». Віддаючи пошану вчорашньому ворогу, професор акцентує увагу саме на спільних цінностях і інтересах сучасних США і В’єтнаму.
Особистість померлого генерала є легендарною для історії конфлікту Сходу і Заходу. Він дійсно був архітектором приголомшливої в'єтнамської перемоги в Д'єн Б'єн Фу у 1954 році, яка поклала край Першій (франко - в'єтнамській) Індокитайській війні. Він відіграв значну роль в остаточній перемозі В’єтнаму над армією США і у Другій Індокитайській війні.
Генерал Во Нгуєн Зіап помер 4 жовтня 2013 року у віці ста двох років. Некрологи, які були заготовлені набагато років раніше, викладають офіціозні історії його життя, використовують свіжи і традиційні історичні дослідження, в яких ще дуже багато білих плям.
Зіап, єдиний серед в'єтнамських революційних кадрів отримав класичну освіту, він мав ступені з філософії, історії, юриспруденції і політики. Він виділявся серед безликого партійного керівництва. Він був любителем орхідей і французької літератури - не дивлячись на те, що французи до смерті закатували його дружину. В умовах в'єтнамської цензури він мав мужність говорити правду. Недивно, що сотні тисяч в'єтнамців прийшли на його похорони.
Він різко засуджував китайське втручання у в'єтнамські справи, хабарництво, корупцію, поліцейщину, антиекологічне хижацтво і інші громадські недуги.
Справжні народні герої не бояться говорити правду: «Причина того, що у нас немає в'єтнамської історії написаної в'єтнамцями, в тому, що ми не можемо говорити правду. Тому всі книги на моїх полицях написані іноземцями» - писав він…
Віддаючи останню пошану померлому герою ворожого війська, професор Бейс звертається до своїх співвітчизників: «Він був одним з творців сучасного, постколоніального світу. Він був борцем за незалежність і самовизначення. Те, що він встиг сказати, поліпшило світ, те, що він не встиг, нам ще належить відкрити.»
Уроки поваги є не менш важливими за приклади милосердя – і те і інше допомагає нам залишатися людьми в найстрашніших умовах.
