Репетиція звільнення
«Пане в.о. президента, ваш наказ звільнити місто Слов’янськ виконано»
Ці слова українського воїна, винесені у підзаголовок, зняті на відео, яке обов’язково показують у рамках документального фільму про окупацію Слов’янська. В дончан, у місті яких війна триває досі, ці слова викликають біль та заздрість. У слов’янців вони викликають здебільшого спокійну радість. Слов’янськ, а разом із ним сусідній Краматорськ, — унікальні міста. Російська окупація та війна тривали тут майже три місяці, і з тих пір минуло вже майже три роки, за які обидва міста навчилися жити Україною. Так добре навчилися, що до цього просто звикли.
«В Краматорську на вулицях зовсім не було людей. Я йду вулицею, а навкруги — ні-ко-го. Чую — стріляють. От просто на сусідній вулиці. А я плачу та йду, бо мені треба собаку годувати. І якась жінка мені каже: «Не плачте, нічого ж не змінити», — розповідає 80-річна краматорчанка баба Надя про війну. Розповідає вона це українською мовою, це не навмисний переклад. Вона завжди так розмовляла, то для неї природно. І вона така у Краматорську та Слов’янську не одна.
Що впадає в очі у цих містах — саме природна українськість. Після окупації, яка намагалася зжерти їхню самоідентифікацію повністю (так само, як робить це зараз у Донецьку), здавалося, що буде вкрай важко повернути хоча б формальне сприйняття жителями самих себе як українців. Бо три місяці — це багато, якщо «русскій мір» виховує своїх нових адептів стріляниною. Але і Слов’янськ, і Краматорськ це не просто подолали. Вони виробили проти цього імунітет.
Міста вільно спілкуються українською (у побуті частіше російською, але переходять на українську дуже легко). Так було й раніше, але лише зараз можна побачити, як понівечене окупантом місто не просто повертає українськість, а впускає її у свою кров. Тут ще багато роботи, але вона ведеться кожного дня, тож успіх беззаперечний.
«Ким ти хочеш стати?» — запитуємо у хлопця 18—19 років. «Я хочу розробляти онлайн-ігри та працювати в Україні», — відповідає він. В Україні. Це теж звучить природно. Для нього нормально бути українцем та залишитися ним. Нормально — працювати у престижній галузі в рідній країні.
Тут варто наголосити, що Краматорськ та Слов’янськ так поводяться не тому, що зламані якоюсь українською пропагандою. Її тут взагалі немає. Немає програми, яка б послідовно впроваджувала «український світ». Обидва міста насичені російськомовною рекламою та вивісками. Тут досі звучить російська мова. Тут є російськомовні видання, телебачення, радіо. Але тут важливіше інше — не російська мова на вулицях, а українська свідомість всередині кожної людини. Можливо, не кожної, далеко не кожної. Але багатьох людей точно.
Чия заслуга у тому? Дуже багато роблять вчителі, освітяни. А ще розвивається те, що, здавалося б, уже трохи є символом минулого. Бібліотеки. Сюди ходять і діти, й дорослі, тут слухають вірші українських поетів, тут точаться дискусії. Тут, врешті-решт, багато читають. Чого вартий лише проект «Жива бібліотека», який возить до звільнених міст українських письменників. Цікаво не те, що вони активно приїжджають, а те, що їх приходять слухати. Навіть у вихідні дні. Так само люди ходять і в музеї, і на виставки, включаючи, до речі, й виставку «Дня». Як правило, відвідувачів за раз небагато, кілька десятків... Але у тому й цінність, бо кожен прийшов не тому, що була якась «рознарядка». Він сам прийшов, щоб адсорбувати в себе частку українського духу, який привезли у місто. А завтра прийдуть ще кілька десятків. Вже інших.
Краматорськ та Слов’янськ — міста, які спростовують усі правила. Здається, що після російської окупації «спалена земля» залишається ще й у свідомості людей. Кажуть, що це вже не лікується, простіше за все викреслити й викинути. Але ні. Україна повертається не як обов’язок, не як нав’язування, не як щось насильне. Вона повертається так, наче це просто ознака особистості. Так самозагоюються рани, так регенерується шкіра. Дивлячись на ці міста, можна побачити, як буде регенеруватися й Донецьк та інші території, які зараз окуповані. Їм буде потрібно більше часу для цього, але жодне місто не безнадійне.
Це довели вулиці Краматорська та Слов’янська, які в одну мить стали порожніми від загарбників. Це довели дорослі, які багато читають і не можуть перестати розмовляти про українську літературу. Це довела молодь, яка створила у Краматорську «Вільну хату» й проводить там україномовні перформанси. Це довели діти, які хочуть жити в Україні.
Так, війна тут не була тривалою за часом. Але в світі взагалі не буває «коротких» або «довгих» воєн — вони довгі усі, бо це завжди крах і катастрофа. Ці два міста були під тортурами три місяці. Вони впоралися. Вони стали останнім кроком до того, як дончани почують: «Пане в.о. президента, ваш наказ звільнити місто Донецьк виконано».
Сьогодні саме Слов’янськ та Краматорськ проводять генеральну репетицію того, як це буде. Того, як буде повертатися українська кров у пересохлі жили Донецька.
