Реванш чи агонія?
Поразка проєвропейських кандидатів на президентських виборах у Болгарії та Молдові, що програли кандидатам, які орієнтуються на Москву, -- це сигнал тривоги як для усіх проєвропейських сил на пострадянському просторі, так і для Євросоюзу загалом. Звичайно, і в Болгарії, і в Молдові посада президента -- багато в чому є церемоніальною. Він швидше царює, але не править. Однак в обох країнах президент має достатньо повноважень, щоб створити складнощі для проєвропейських урядів. У Болгарії політична криза фактично вже спостерігається. Коаліційний уряд, очолюваний проєвропейською партією «ГЕРБ», чий кандидат програв президентські вибори, відстаючи більш ніж на 20%, подав у відставку, не маючи наміру уживатися з проросійським президентом. Тим самим він виконав обіцянку, котру дав напередодні виборів . Дострокові вибори до болгарського парламенту вже на початку майбутнього року стають дуже ймовірними. А на них соціалісти й інші проросійські сили можуть серйозно зміцнити свої позиції, а, можлтво, й увійти до складу уряду. Зрозуміло, навіть у разі перемоги соціалістів на парламентських виборах виходити з Євросоюзу Болгарія не буде, але тиск Софії на Брюссель у плані скасування антиросійських санкцій напевно посилиться.
У Молдові, де розрив між кандидатами в президенти мінімальний і становить лише трохи більше 4 відсотків, ситуація ще не цілком зрозуміла. Беручи до уваги численні порушення в ході виборів, зокрема брак бюлетенів на закордонних дільницях й масове підвезення до виборчих дільниць у Придністров'ї автобусами прихильників зрозуміло якого кандидата, не виключено, що Майя Санду, яка програла вибори, поразки не визнає, і в Кишиневі відбудеться Євромайдан. Це цілком вкладається в молдовські політичні традиції, але цього разу видається малоймовірним. Всі політичні партії Молдови надто дискредитували себе в очах виборців, щоб народ вийшов на вулицю, чи то за європейську ідею, чи то проти неї. Реально ж переможець президентських виборів соціаліст Ігор Додон погрожує провести референдум щодо зміни конституції з метою збільшення повноважень президента за рахунок повноважень парламенту. Думаю, що навколо ідеї такого референдуму найближчими місяцями в Молдові розгорнеться неабияка боротьба між проєвропейськими та проросійськими силами.
Причини успіху прихильників Москви на виборах у Болгарії та Молдові також цілком зрозумілі. Проєвропейські партії, які перебувають при владі у цих країнах останніми роками, дискредитували себе в очах виборців незліченними корупційними скандалами. Болгарія за рівнем корупції перебуває на першому місці серед усіх держав Євросоюзу. Молдова ж, незважаючи на невеликий розмір території та населення, за рівнем корупції може сміливо претендувати на перше місце серед усіх пострадянських держав, включаючи Росію, якщо співвідносити обсяг хабарів і розкрадань з об'ємом ВВП. При цьому практично однаково крадуть і беруть хабарі як правлячі прихильники європейського вибору, так і опозиційні соціалісти. Однак, що цілком природно, виборці в першу чергу пред'являють рахунок за корупцію тим партіям, які перебувають при владі. Напевно, в тій же Молдові у проєвропейських партій ще є шанс виправити ситуацію. Для цього треба грунтовно перетрусити склад кабінету, й дати оцінку діяльності олігарха Влада Плахотнюка та наближених до нього осіб, що контролюють як правлячу коаліцію, так і соціалістів (чутки про близькість до Плахотнюка чимало нашкодили Майї Санду під час передвиборчої кампанії) й почати серйозно, а не на папері, проводити реформи, яких вимагає Євросоюз. Тільки в те, що все це буде зроблено, насилу віриться.
І приклад Болгарії та Молдові -- це наочний урок для України. Загроза реваншу проросійських сил нікуди не зникла, хоча внаслідок війни на Донбасі, анексії Криму та вкрай недружньої політики Кремля щодо України шанси на такий реванш у Києві на разі набагато менші, ніж у Кишиневі. Але політика нинішнього українського уряду створює для такого реваншу дедалі сприятливіші умови. Звичайно, важливу роль в успіхах промосковських сил відіграє слабкість Євросоюзу, і не тільки у зв'язку з Брекзітом. За останні роки, після Євромайдану, драматичних перипетій угоди про асоціацію України з ЄС та російської агресії проти України, Брюссель так і не зміг виробити якусь певну політику на пострадянському просторі й запропонувати адекватну допомогу державам, що опинилися під жорстким політичним й економічним тиском Москви. Навіть питання про надання безвізового режиму Україні, яким передусім заохочували українців перейти на бік євроінтеграції, досі залишається у підвішеному стані. Європа на разі не наважилася серйозно вкладатися в пострадянські країни, що перебувають за межами Євросоюзу, й не виробила стратегії протидії російському тиску. І тут -- одна із причин успіхів Кремля як у Східній Європі, так і на пострадянської просторі. Хоча, зрозуміло, новий президент Болгарії країну з Євросоюзу не виведе, а новий президент Молдови угоду про асоціацію з ЄС навряд чи розірве.
Перемога Дональда Трампа тільки додали песимізму в Брюсселі й викликала просто-таки телячий захват у Москві. Деякі аналітики передрікають, що якщо не НАТО, то Євросоюз Трамп своєю політикою точно розвалить. А тоді всі пострадянські держави, а можливо й східноєвропейські, впадуть у сталеві обійми Кремля.
Думаю, що подібні захоплення й побоювання на разі є сильно перебільшеними. Чисто протокольна дипломатична розмова Путіна з Трампом, та ще й така, що відбулася, швидше за все, за ініціативою російської сторони, це, звичайно, хороший привід для російської пропаганди, але навряд чи він найближчими місяцяи призведе до якихось серйозних змін у російсько-американських відносинах. Адже говорив ще під час передвиборчої кампанії обраний віце-президент Майк Пенс, що «цей маленький зріст і з мізерними ресурсами нам сильно заважає в Сирії». А що буде, якщо Трамп, будучи вже чинним президентом, щось подібне публічно повторить?
А що ресурси мізерні, доводить епопея з авіаносцем «Адмірал Кузнєцов». Ледве-ледве, на чесному слові й на одній турбіні, він прийшов до Середземного моря. А ось спроби літаків злітати з нього і, що найголовніше, на нього ж сідати, вже закінчилися першою катастрофою, яка, на щастя, обійшлася без жертв. І тут немає нічого дивного. Ще на початку 1990-х років у Росії саджати літаки на авіаносці (а це -- завдання зовсім не просте) вміли аж шість льотчиків. Незабаром один загинув, і навряд чи їх стало більше. Відтоді мені не доводилося читати, що той чи інший російський літак зазнав аварії при спробі сісти на авіаносець (авіаносний крейсер). А такі аварії були б неминучі, якби тренували нових пілотів. Значить, тренування проходили в кращому випадку на тренажерах. Тому, швидше за все, якщо авіагрупа «Адмірала Кузнєцова» і буде бомбити Сирію, сідати вона, ймовірно, буде на сирійські аеродроми. Російський флот хороший, коли він мирно стоїть у портах. У поході все набагато гірше, ну а в разі бойового застосування стає зовсім швах. Тож при всій російській військовій потужності не варто її надмірно перебільшувати. Хоча й недооцінювати не можна.
Борис СОКОЛОВ, професор, Москва
