Сила і слабкість «жовтих жилетів»
Безлідерний протест іде в глухий кут
Хоча протести un gilets jaunes – «жовтих жилетів» у Франції поступово втрачають масовість, вони залишаються найпотужнішим соціальним рухом в останні роки. У будь-якому разі у Франції такого не було вже досить давно.
Подібні рухи спостерігаються в інших країнах - від Бельгії до Угорщини, в Латинській Америці, в Ізраїлі тощо. Всіх об'єднує зовнішня схожість у вигляді жовтих жилетів, але на цьому спільність закінчується. У різних країнах - різні проблеми і соціальний протест теж відрізняється.
Якщо говорити про найбільш масовий французький рух, то його відмінною рисою є відсутність визнаних лідерів.
У цьому немає нічого дивного, бо в жилети жовтого кольору вбралися абсолютно різні за своїми ідеологічними, моральними і груповими інтересам учасники. Від найбільш лівих до найбільш правих, радикальних екологів і моралістів з їхніми вимогами припинити втручання у справи сім'ї.
Свідченням повного різнобою служать численні списки вимог до влади, при цьому вони більшою мірою суперечать одна одній. Характерно і те, що ніхто навіть не піднімає питання про те, щоб їх якимось чином узгодити і тим самим створити основу для можливих майбутніх переговорів. За всіма ознаками самі учасники протесту, особливо радикальні елементи, в таких переговорах не зацікавлені. Їх влаштовує сам процес бунту. Як казав герой роману Олександра Дюма: «Я б'юся... просто тому, що я б'юся».
Лунають вимоги виходу з ЄС і повного припинення міграції. З цією метою пропонується віддати гроші і власність африканських диктаторів народам відповідних країн. Одночасно пишуться вимоги «справедливого ставлення до біженців» та «рівної оплати праці незалежно від громадянства».
Ліві вимагають зниження податків, а праві, навпаки, рівної шкали податку на доходи.
Радикальні екологи виступають вже проти електромобілів і пропонують розвивати транспорт на водні. При цьому вони категорично проти екологічного податку на пальне, зокрема на бензин, і не завдають собі клопоту замислитися над тим, що водневий транспорт поки дуже дорий і його впровадження вимагатиме просто астрономічних витрат. Втім, радикали, хоч ліві, хоч праві, та екологи ніколи не замислювалися над тим хто, як і за які кошти буде реалізовувати подібні вимоги.
Втім, є вимоги, з якими більш-менш згодна більшість протестуючих. Ідеться про доступність житла. Або збільшення державного і муніципального будівництва, або обмеження величини орендної плати. І знову за дужками залишається питання, за які кошти все це робити.
Світовий досвід будівництва безкоштовного житла вкрай негативний. У низці міст США було здійснено таку спробу, і вона призвела до повної деградації безкоштовного житлового фонду. В результаті владі довелося вдруге фактично будувати і реконструювати таке житло і потім продавати за низькими цінами.
За деякого переважання лівої компоненти у вимогах французьких «жовтих жилетів» однозначної ідеології у них немає. Більше того, вони наполягають на дистанціюванні від будь-яких політичних сил, а найбільш радикальні навіть не хочуть бачити в своїх лавах офіційні профспілки.
Останнє досить зрозуміло. Французькі профспілки давно відомі своїм конформізмом. Вони домагаються від влади якихось мінімальних поступок і йдуть зі сцени, а їхні члени з вулиці. Вірні собі профспілки на якомусь етапі підключилися до протестів, але після того як їхні лідери зрозуміли, що очолити їх не вийде, втратили до виступів будь-який інтерес.
Це особливо цікаво, бо існує думка, що на вулиці французьких міст вийшов середній клас. Насправді це не відповідає дійсності. Більшість протестувальників зовсім не дрібні і середні власники, а пролетаріат невеликих французьких міст.
Бюджетна економія вдарила по них найболючіше. Скорочення соціальної інфраструктури змушує їх за медичними послугами, з дітьми в школу їздити в сусідні містечка. Для них автомобіль не розкіш, а засіб для життя і роботи. Ось чому їх так обурив екологічний податок на бензин і дизельне пальне, хоча саме по собі підвищення вартості пального було практично непомітним.
Звідси дві особливості протестів «жовтих жилетів». По-перше, вони відбуваються тільки у вихідні дні, бо в будні їх учасники працюють. По-друге, хоча масові протести відбуваються переважно у великих містах, і в Парижі перш за все, жителі мегаполісів у них беруть участь у відносно невеликій кількості. Опитування показують, що підтримка протестів швидко падає від невеликих міст до столиці.
У французькій пресі широко поширена фотографія, на якій зображений протестувальник із віршованим гаслом - «Ні Ле Пен, ні Макрона, ні батьківщини, ні пана!».
Звідси безлідерний протест, який з плином відносно невеликого часу перетворив масові виходи на вулиці з сили на слабкість. Добре блукати паризькими вулицями і навіть займатися підпалами і відвертим мародерством. Ніхто ж з учасників протесту не подумав про колосальні збитки економіці і фінансам, які доведеться покривати, зокрема і за їхній рахунок.
Також групи протестувальників роз'єднані, і не дуже зрозуміло, з ким і про що розмовляти і потім домовлятися. Можна скільки завгодно виходити на вулиці, але для того, щоб навіть спробувати повалити непопулярну владу, необхідно сформулювати таку мету і намітити необхідні засоби, мобілізувати відповідні ресурси.
З іншого боку, частина протестувальників може з владою домовитися, бо у них немає перед іншими групами жодних зобов'язань і це ніяк не зрада, а досягнення поставлених результатів, нехай і локальної властивості. Тоді рух почне фрагментуватися, що вже відбувається, і згасати.
Та й як вони між собою можуть домовитися, якщо в русі беруть участь ідеологічні антиподи від радикальних правих прихильників Марін Ле Пен з «Національного фронту» до вкрай лівих прихильників колишнього кандидата в президенти, лідера партії «Нескорена Франція» Жан-Люка Меланшона. Між ними величезна кількість тих, хто не сприймає як тих, так і інших. Все це обумовлює політичну слабкість руху «жовтих жилетів», що поступово вироджується у звичайний бунт. Не такий нещадний, як російський, але досить безглуздий.
Зараз політики намагаються використовувати суспільні настрої для підготовки до виборів у європейський парламент у травні. Поки росте підтримка Марін Ле Пен і її «Національного фронту». Можливо, на цій хвилі їй вдасться збільшити своє представництво в парламенті у Страсбурзі. Однак, як показує французький досвід, навряд чи це вийде конвертувати в успіх на президентських виборах. На них найвагомішими будуть голоси жителів великих міст, а вони за радикалів практично ніколи не голосують. Більше того, успіхи Ле Пен можуть консолідувати її супротивників, і вони проголосують за кого завгодно, але тільки не за неї.
Такою є французька дійсність, і марно в Москві так радіють внутрішнім проблемам Макрона. Він виявився зовсім не боязкого десятка і готовий покласти своє політичне майбутнє на успіхи реформ. Раптом вони дадуть результат ще до наступних виборів, і тоді Москві з Парижем буде дуже непросто.
