Ті, що літають над Солярісом
Дві публічні особи залишили Київ заради науки, власної кар’єри та з інших міркувань, які зазвичай не афішуються, але створюють мотивацію переїздів. Обоє мали стосунок до багатьох сучасних проблем української політики і часто писали та говорили в ефірах про мову, культуру, історію та майбутнє Батьківщини. Обидва чітко формулювали свої переконання та користувалися підтримкою людей, які поділяли їхні погляди. Обидва мали намір змінити країну в контекстах своєї особистої філософії і не сприймали сторонніх ідей. Обидва були відвертими в оцінках і часто ставали рупорами контроверсій. Один виїхав до США, інший — в невідомому напрямку, щоб зосередитися на історичних і філософських дослідженнях на хвилюючих їх темах. Уже влаштувавшись на нових місцях обраного життя, ці особистості виголосили напутливі слова для друзів, що залишилися в Україні, шанувальників і однодумців. Власне, вони і схвилювали мене своїми емоційними паралелями. Два українські історики, два журналісти, що сповідають різні політичні погляди, сказали дуже схожі слова.
Один: «Ревізію української історії зроблять без нас. Її роблять у Москві, її роблять в інших географічних центрах, рясно розкиданих по політичній мапі світу. Нам треба, мені особисто треба, дізнатися правду. Я не хочу жити в брехні, і тому те, чим займаюся, є руйнацією міфів, які називають національними, але які насправді є абсолютно деструктивними та перетворюють наш народ на стадо. Якщо стадо хоче залишатися стадом — нехай залишається; а я — вільна людина і хочу жити у вільній країні».
Другий: «Київ ніколи не був моїм містом! Його міщанська природа (до того ж природа саме сільських міщан), що останніми роками дістала солідне підживлення від львівських рагулів, його мова, що стрімко повернулася до канонів того ж таки Голохвастова, його затяте бажання відкинути власну історію — все це незнищенне! Міська культура цьому містові протипоказана, вона завжди буде на задвірках, тут завжди правитимуть Черновецькі і Яворівські. Тільки Київ і кияни можуть так агресивно і навіть гордо відкидати рідну мову, не вивчаючи при цьому жодної іншої. Ні, хоч би скільки років я тут прожив, це місто ніколи не буде моїм».
Першу цитату узято з інтерв’ю однозначно проукраїнського публіциста Данила Яневського http://
www.wz.lviv.ua/interview/
121073, а другу — із сторіночки Livejournal однозначно проросійського діяча тієї ж ниви Володимира Корнілова. http://t-34-111.
livejournal.com/tag.
Не маю наміру розставляти етичні та смислові акценти в різних і водночас подібних думках колег. Усі ми маємо право жити де бажаємо, висловлювати свої переконання, обстоювати їх, любити й ненавидіти середовище свого проживання. У даному разі симптоматичне незадоволення країною і людьми, висловлене такими різними персонами. Панові Корнілову не до вподоби, що ми не ходимо строєм під звуки «Прощання слов’янки» і віддаємо перевагу тихим міщанським радощам перед «боротьбою за народну справу». Панові Яневському огидний сучасний український традиціоналізм, просякнутий радянською міфологією. В обох випадках образ реальної України не збігається з філософією двох журналістів, і, образившись на країну, що розчарувала їх, ідейні антагоністи з Донецька і Чернівців залишили пенати.
Їх приватний вибір виявився трендом. Ображатися на країну взагалі й окремі риси її вдачі властиво багатьом жителям і громадянам України. Прості лають уряд, парламент і перших осіб країни за діряві дахи, погані дороги тощо. Непрості, що обіймають посади в ієрархії влади, невдоволені схильністю темного люду чинити самосуд над ѓвалтівниками-міліціянтами і виходити на майдани, заважаючи нормальному життю міст. Опозиціонерів не влаштовує аполітичність мас. Журналістів — якість опозиції. Артистів — глядачі, продавців — покупці, письменників — читачі. Усі немов здійнялися над реальною країною і з висоти своїх уявлень допитливо роздивляються в ілюмінатори Соляріс-Україну. Як в чудовому романі Станіслава Лема, ми — в пошуку власних ідеалізованих образів і світів з досконалішою цивілізацією. А на нашому світі сприймаємо лише зображення примітивного минулого, без думок і фантазій про майбутнє. Парадокс роману і сучасної дійсності — в цілковитій ідентичності людей і створених океаном Соляріса фантомів. Невідомо, хто кого судить і хто кого вивчає: велика планета із вбудованим у неї розумом вселенського масштабу чи самовпевнені астронавти, що вирішили зазирнути в незбагненні для людини сфери.
Україна теж не піддається схоластичним прийомам вивчення ззовні і реагує на емоційні вібрації своїх громадян. Ми розчаровуємося, вона відповідає байдужістю, ми любимо — породжуємо хвилі її симпатій; дихаємо ненавистю — вона насичується злом. Але як змінити полюс почуттів, який не залежить від розуму і виникає під дією багатьох несправедливих і неприємних речей?
Християнська мораль розглядає смуток, розчарування і озлобленість гріхом, який виходить із загальної недуги — утрати віри. У світському трактуванні постулат працює, як притча про жаб, що потрапили до глеку. Одна змирилася з долею і загинула, інша збила молоко в масло і вибралася, відчувши під лапами опору. Від психологів і багатьох авторитетних людей ми постійно чуємо: не здавайтеся, протидійте життєвим негодам, тоді вони відступлять. Але коли йдеться про політику і економіку, ми не сприймаємо ділових порад, і якщо не засмучуємося, то віддаляємося на безпечну відстань від проблем країни, міркуючи про неї, як про невідому планету.
«Ми прилетіли сюди такими, які ми є насправді», — говорить один з героїв роману С. Лема. — «Але коли інший бік показує нам нашу реальну сутність, ту частину правди про нас, яку ми приховуємо, ми ніяк не можемо з цим змиритися!» Хороше напуття для тих створінь, які витають над країною, люблять і зневажають її.
