Яка саме євроінтеграція?
Якось не прийнято говорити погано про євроінтеграцію чи ставити під сумнів європейський вибір України. Принаймні, серед порядних людей. І взагалі, саме слово «Європа» у середовищі українських прихильників демократії та незалежності апріорі асоціюється з чимось правильним, прогресивним, гуманістичним, одне слово, з чимось світлим. Із тим, що конче потрібно запозичити й імплантувати в українські реалії задля їхньої зміни на краще. Ну, а те, що серед деяких українських незалежників, але не демократів слово «Європа» означає ще й (чи не передусім!) небезпечну, на їхню думку, толерантність щодо сексуальних меншин, – то скільки в нашій країні таких, так би мовити, «малоєвропейців» (які з цього питання завжди порозуміються з малоросами)? Вони політичну погоду не роблять, хоча і є вельми гучними та скандальними.
Але за всього того якось забувається, що реальна Європа – це не лише доглянуті квітники, не лише веселі карнавали, не лише електоральна демократія, не лише чесна праця за нормальну платню і не лише твори художників-модерністів і філософів-гуманістів. Європа як світова потуга несла і, схоже, досі несе в собі зерна, які дають зовсім інші сходи. Тож треба бути вельми обачними, щоби разом із європейським позитивом не затягнути в Україну ще й тягар європейського негативу, від значних обсягів якого частина світу позбавилася, іноді, втім, вихлюпнувши разом з водою дитину…
Не буду заглиблюватися у часи Середньовіччя – то був за всіма параметрами відчутно інший світ, ніж сьогодні. Зробімо своєрідну «прогулянку в часі» тільки впродовж останніх ста років. І побачимо там речі, які змусять нас здригнутися та замислитися.
Якраз сто років тому буяла Перша світова війна, нечувана до цього бійня глобального масштабу, спровокована і розпочата Європою. І головними театрами воєнних дій стали європейський. Станом на 1916 рік уже були успішно апробовані й концтабори, і зброя масового враження (бойові отруйні гази), і танки, і важкі бомбардувальники, які скидають свій смертоносний вантаж на тилові міста, і масові депортації цивільного населення – все те, що буйним квітом врунитиметься за чверть століття, під час Другої світової, теж розпочатої на європейських теренах…
А ще не забуваймо, що і Марксів «привид комунізму» народився-таки у Європі, тривалий час блукав нею, а потім у 1917 році міцно осів у Російській імперії, перетворившись на реальність. І при цьому Володимир Ульянов-Ленін та його несамовита команда знайшли притулок саме в Європі; там вони відверто проповідували свої тоталітарні погляди та гуртували однодумців для створення тоталітарного режиму в Росії, який у перспективі мав накласти свою руку на Європу, а далі – на весь світ. Не вийшло. Але спроби були – і в Німеччині, і в Польщі, і в Угорщині, і в Болгарії, і в Іспанії.
Принагідно: через шість десятиліть після Леніна аятола Рухолла Мусаві Хомейні так само знайшов притулок у Європі, де так само пропагував свій варіант тоталітаризму і так само гуртував однодумців для встановлення в Ірані тоталітарного режиму, щоб протистояти всьому демократичному світу.
На теренах Європи виникли й фашизм із нацизмом як дещо відмінні від більшовизму варіанти тоталітаризму. Взагалі, у 1930-х у Європі залишилося з десяток демократичних держав, всі інші мали більш чи менш людожерські деспотичні режими. Саме на ці роки припадає й розквіт відомства доктора Йозефа Геббельса та комінтернівського пропагандистського концерну Віллі Мюнценберга. А 1940-ві – це атомний проект, розпочатий у Британії й Німеччині європейськими вченими, потім перенесений з міркувань безпеки з Британських островів до США. А балістичні ракети, які падають на міста і вбивають цивільне населення? Першою стала під час Другої світової німецька V-2 (вона ж «Фау-2»), потім скопійована у США та СРСР…
Ну, а по війні – аж до 1956 року, до доповіді Хрущова на ХХ партз’їзді, у Європі (в тому числі й західній) на вулиці виходили мільйони щирих адептів сталінізму, вбачаючи в ньому порятунок від усіх лих. І терористичні «червоні бригади» та «червоні армії» 1960-70-х – теж Європа, причому демократична. І раціонально незрозуміла русофілія значної кількості європейців, передусім французів і німців, дуже відчутна сьогодні у поєднанні зі ставленням до українців як до «неповноцінної нації», до складової «русского мира» - так само Європа. І нинішній Ватикан із його абсурдною політикою – теж. І Сильвіо Берлусконі європеєць, і Марін Ле Пен європейка…
Отож євроінтеграція – явище дуже непросте. Не можна безоглядно прагнути втілити в Україні все те, що існувало чи існує у Європі. Проблема в тому, чи автоматично абсорбує наша держава далеко не найкращі європейські зразки політики, культури та побуту останнього століття, чи все ж зможе поставити соціально-селективні фільтри, щоби відділити пшеницю від куколю.
Ба більше: не забуваймо, що мафія – це теж європейське явище. Схоже, нині декому в Україні дуже подобається саме цей зі «здобутків» Європи, і дехто ретельно вже чверть століття пересаджує його на український ґрунт. До того у нас владарював євразійський відповідник мафії, більш архаїчний, що звався «номенклатура»; нинішні мафіозі України, як і їхні європейські «побратими», починали з розбою, зі смішного одягу (згадайте малинові піджаки!), з дій за схемою «хапай і тікай». Уцілілі з них перетворилися на статечних олігархів, з підконтрольними територіями і мільярдними статками. Часом думаєш: невже ж саме це все стане найголовнішим здобутком української євроінтеграції?
