Зеленскізм
Від самого початку було очевидно, що Володимир Зеленський як президент країни приречений на крах. Інших варіантів просто немає. Зеленський викликав у народі такі великі надії, що в принципі не може їх не обманути. Зробити ці надії реальністю не зміг би навіть політичний геній, а Володимир Олександрович - діяч здібний і рішучий, але навряд чи геніальний. І як би багато він не здійснив на посаді президента, очікували від нього все одно більшого. Українці ж - такий народ, який дуже не любить, коли правителі його розчаровують. З дуже неприємними для згаданих правителів наслідками.
Крім того, авторитарні замашки Зеленського (який, схоже, так і не зрозумів, що країна - не корпорація і керувати нею потрібно інакше, ніж він звик) і зараз дратують багатьох. Не потрібно бути пророком, щоб передбачити: вже скоро цих багатьох ставатиме все більше і більше. Україна все-таки не Білорусь, тут свій Лукашенко непотрібен.
На те, що Володимир Олександрович всидить у своєму кріслі хоча б два роки, особисто я б, мабуть, поставив, але не надто велику суму. Все-таки людина я небагата, та й у родині маленька дитина.
Отже, Володимир Зеленський як політик приречений. Його політична ідея теж приречена - але на беззаперечний тріумфальний успіх. Власне, альтернативи зеленскізму немає, оскільки він же бо і є справжній український націоналізм. І хто б не змінив Володимира Олександровича на чолі держави, він неминуче буде зеленскістом. А кожному, хто ним не буде, не знайдеться місця в українській політиці - він виявиться просто марґіналом, міським божевільним.
Який, власне, меседж Зеленського - що під час виборчої кампанії, що під час президентства? Саме ці слова, звичайно, не говорилися, але сенс був приблизно такий:
«Немає ні Сходу, ні Заходу - є Україна. Неважливо, українською ти говориш, російською, угорською чи татарськиою. Неважливо, в яку церкву ти ходиш, і чи ходиш взагалі в якусь. Важливо, що всі разом ми складаємо єдине національне тіло. А всередині цієї нації, звичайно, можуть бути які завгодно відмінності - на те у нас і вільна країна. І проблеми у нас усіх спільні: злидні, безробіття, корупція, всевладдя олігархів... Так давайте разом долати ці проблеми і залишимо осторонь те, що нас розділяє».
Подібні слова могли прозвучати ще в 1991 році. Або в 2004-му. Або в 2014-му. Але, очевидно, наше суспільство тільки зараз дозріло до ідеї національної єдності.
Петро Порошенко був західним президентом. Віктор Янукович - східним. Тільки Володимир Зеленський, схоже, вперше в історії нашої незалежності став президентом всієї України. Неважливо, чи надовго - тепер і будь-який інший президент буде загальноукраїнським. Початок покладено.
Раз уже заговорили про Порошенка, розглянемо для порівняння його виборчу кампанію - і особливо слоган «Армія, мова, віра», він дуже промовистий.
Армія? Ок, тут заперечень в принципі бути не може. Саме існування нашої країни під загрозою, на нас насувається небезпечний, сильний і не пов'язаний жодними принципами ворог. Тому армія необхідна, і чим вона сильніша, тим краще. Це - тема, актуальна для всіх громадян країни, вона їх об’єднує. Але ж далі...
Мова? Тобто українська? Так, вона, звичайно, державна - але ж таким чином за бортом залишаються і російськомовні зі Сходу, й угорськомовні з Заходу, і багато хто ще. Порошенко - вже не їхній президент.
Віра? Православна церква України, що отримала Томос? А як щодо, скажімо, прихожан УПЦ МП? Або греко-католиків? Або католиків римського обряду - їх небагато, проте не настільки мало, щоб ними було можна нехтувати? Або татар-мусульман? Та й протестанти є (що там далеко ходити за прикладами - моя дружина протестантка, при цьому корінна киянка). Про нашого брата атеїста я вже взагалі мовчу. Всі ми - чужі на цьому святі життя. Порошенко сам відштовхнув всіх нас від себе.
Він програв, зробивши ставку на те, що розділяє народ. Зеленський виграв, поставивши на те, що народ об'єднує. Його виграш, звичайно, тимчасовий, але переворот в умах - постійний. Українська нація нарешті усвідомила себе єдиним цілим.
Раніше у нас панувало поняття етнічної нації, характерне в Європі десь до XVII століття. Нація - це люди, які походять від спільних предків, говорять однією мовою і дотримуються одних звичаїв, зокрема релігії.
XVIII століття все змінило. З'явилося поняття громадянської нації - тобто сукупності громадян однієї держави.
Що відрізняло сторони у Війні за незалежність США? Етнічна приналежність? Ні - англосакси стріляли в англосаксів. Релігія? Ні - протестанти стріляли в протестантів. Мова? Теж ні - в бою обидві сторони крили одне одного багатою і виразною англійською мовою.
Розрізняло їх лише те, що одні вважали себе підданими його миропомазаної величності Георга, а інші - громадянами Сполучених Штатів. Це нації, але не етнічні, а громадянські, політичні. Україна, схоже, лише зараз підійшла до цього поняття. Що ж, краще пізно, ніж ніколи.
Кажуть, історія вчить лише тому, що вона нікого нічому не вчить. Це не зовсім так. 2014 рік показав приклад зворотного. Тоді на Донбас захищати нашу країну поїхали аж ніяк не самі лише україномовні. Не бракувало й російськомовних, але не тільки їх. Минулого року, наприклад, пройшла новина, що там серед наших бійців загинув етнічний угорець із Закарпаття. Що об'єднувало всіх цих людей? Не походження, не мова і не релігія. Тільки те, що всі вони вважали Україну своєю домівкою і не збиралися пускати на рідну землю загарбників.
Порошенко цього так і не зрозумів - що ж, це його власна політична біда. Зеленський почув музику революції, почав танцювати під неї - і тут криється секрет його успіху. А також успіху будь-кого, хто прийде після нього.
Володимир Зеленський скоро піде. Зеленскізм - залишиться. Це, як одного разу сказав якийсь тезка Зеленського, всерйоз і надовго.
