Жертва і жертва
Найпоширеніші версії обрання режисера Серебреннікова жертвою відомі й справедливі. Велика мета відкидає велику тінь. Чим відомішим є переможений супротивник, тим більше враження це справляє на його малокаліберних прихильників.
У цьому сенсі Серебренніков — версія Ходорковського на іншому етапі розвитку. До речі, обидва брали в режиму (були частиною режиму) і не відповіли йому взаємністю. Можна перерахувати й інші причини вибору саме Серебреннікова як об’єкта показової страти/прочуханки, але я зупинюся на, можливо, незначному, навіть театральному аспекті у тій низці порівнянь, якими рясніє аналітика цих днів.
Порівняння — найбільш банальне і суперечливе — загибель Мейєрхольда і поки символічна загибель Серебреннікова. Його режисерська кар’єра за Путіна є проблематичною.
Почнемо із суперечностей. Мейєрхольд — один із мільйонів жертв Сталіна, у Путіна рахунок йде на сотні й тисячі. А якщо говорити про знакові персони — на десятки. Пояснення зрозуміло: тоталітарний режим набагато сильніший за авторитарний, і те, що дозволено Юпітеру масових смертей, не дозволено бику, в якого тільки роги сверблять.
Для масового терору потрібна зовсім інша знарядійність, у Путіна її немає, і не буде. Та вона йому й не потрібна, як би цього не хотілося потенційним висуванцям на терорі. Кандидатів на слідчих і катів можна знайти в кожному другому парадному кожного другого будинку, але зал для глядачів, що часом вже улюлюкає: ату, ату його, насправді зроблено з іншого соціального й культурного матеріалу. Не того гартування. Не того бекграунду. Та й ідеї, заради якої гинути всерйоз не страшно, немає.
Ось на цій ноті я б зачекав. У сталінської епохи була ідея, яку найпростіше назвати утопією нового майбутнього. Заради цього майбутнього можна було рубати ліс, не переймаючись трісками. Але ця епоха померла разом зі смертю самої утопії. Порядок смертей не такий важливий, оскільки це такий клубок причин і наслідків, де шукати кінчик нитки не настільки й доцільно.
Але одне питання, яке, можливо, допоможе побачити обґрунтованість порівняння Мейєрхольда (як жертви тоталітарного режиму) та Серебреннікова — приготованого зображати жертву авторитарного, поставити можна. А що прийшло на зміну комуністичній утопії після її смерті?
Адже ми не можемо сказати, що на зміну утопії прийшла тверезість, реальність, щось, до утопії протилежне? На зміну одній утопії може прийти тільки інша утопія, але майже настільки ж впливова.
Нещодавно я читав книжку одного послідовника Бенедикта Андерсона, який, вивчаючи походження людини, висловив припущення, що люди з тих, хто їм передував, з’явилися не завдяки мові, клімату або технологічним винаходам, а завдяки самообману. Тільки коли з’явилися такі уявні цінності, які змогли об’єднати тих, хто давно був готовий стати людиною, в уявні спільноти, людина і з’явилася. Тобто тільки утопія, низка уявлень про себе та інших, на кшталт релігії, міфу про кров і ґрунт, змогли створити обставини походження людини.
Я не вважаю, що автор — обов’язково має рацію, я згадав про цю антропологію уявних спільнот лише у зв’язку з питанням про те, що прийшло на зміну утопії майбутнього, яке не одне століття називали комуністичним?
Спростимо проблему й припустимо, що на зміну комуністичній утопії, що створила «хомосовєтікус» (хоча не тільки, вплив цієї утопії більший і ширший за Росію), прийшла утопія, яку іноді називають утопією ринку.
Пам’ятаєте, ринок сам все виправить, скорегує, ринок сам все побудує, поставить на місце; ринок, як механізм, що створює, став багато в чому інструментом пояснення й оцінювання. Якщо ти такий розумний, чому ти такий бідний? Тобто, коли стверджують, що в Путіна немає ідеології, то не зважають той факт, що утопія ринку багато в чому і є ідеологією путінського режиму. Точніше, всієї постперебудовної епохи.
На заперечення, що жодного ринку — в західноєвропейському або американському розумінні — в Росії немає і не буде, можна відповісти, що ринок, як такий, не настільки й потрібен для тієї моделі суспільства, що втілилася в Росії, потрібна утопія ринку. Ринок як уявний механізм, як система пояснень (суперечка господарюючих суб’єктів), як набір уявних цінностей, що принципово відрізняються від реальності. Або того, що за неї видають.
Але повернімося до Мейєрхольда. Він був жертвою тоталітарного режиму, який карав за підрив віри в нього або тільки за підозру, що віру може бути підірвано, або просто для посилення комуністичної утопії. Енергії помилки, так би мовити.
На час загибелі Мейєрхольда низка правил функціонування цієї утопії вже була зрозумілою: період конкуренції різноманітних версій утопії і загалом період складного розуміння змінився на канонічне для режиму спрощення. Тому будь-хто, хто ускладнював розуміння, навіть при його реальній (або декларованій) вірності, оголошувався або ставав ворогом утопії і рано чи пізно підлягав репресуванню. За анекдот, за походження батьків, за орнаментальну прозу або непотрібну вірність попереднього утопічного періоду квітучої складності слідували репресії. Тепер повернімося до Серебреннікова. Можна, звичайно, побачити ворожість режисера сучасної російської утопії в тому самому, в чому був винен Мейєрхольд: у складності. Це справедливо: складність завжди протистоїть спрощенню, і влада, особливо тоталітарна і авторитарна, її боїться і за неї карає. Але тоді питання: а чому Серебренніков, невже він найбільш складно мислячий митець путінської епохи? Або найбільш опозиційний? Як не важко виміряти опозиційність чи складність, припущення, що є більш складні й більш опозиційні митці, ніж Серебренніков, виглядає обґрунтованим.
Спробуємо знайти риму до знищення сталінським режимом за протистояння (нехай мимовільне або навіть уявне) канонічного варіанту комуністичної утопії. Припустимо, що путінський режим карає за відступництво або протидію своїй центральній утопії, яку ми назвали утопією ринку. До речі, як і з радянською утопією під час становлення утопії ринку був початковий період, коли різні версії цієї утопії ще сперечалися один з одною (лихі дев’яності), але згодом перемогла версія (номенклатурний або бандитський капіталізм, ринок із вилученням центральних ринкових механізмів, ринок як заміна права) стала канонічною. У складі канону і вертикаль влади, і спорідненість із сакральним минулим, і православний поворот. Утопія — губка, їй легко вбирати в себе, здавалося б, стороннє. І тоді Серебренніков цілком схожий на Мейєрхольда, не як один складний режисер на іншого. А як персонаж, що протистоїть утопії часу. Якщо уважно придивитися, то можна побачити, що путінський режим найвиразніше карає за відхід від правил ринку по-путінськи. Або використовує цей відхід для посилення покарання. Ходорковський брав участь у комсомольсько-кадебешній приватизації, але повстав проти утопії, відповідно до якої, оскільки ти розбагатів, завдяки утопії, то будь до неї лояльний. Не руйнуй утопію, інакше вона зруйнує тебе. У сенсі — «рынок сам рассудит строго, трудна у нас дорога».
Згадаймо, що і за сталінського режиму політв’язнів не було: в основі більшості кримінальних справ репресованих — фіктивні звинувачення у шпигунстві, зраді батьківщині та шкідництві. У путінського режиму теж чисто політичних в’язнів небагато: і більшість обвинувачується за фінансовими статтями. Тобто шпигунство за Сталіна ніби дорівнює порушенню фінансової дисципліни за часів Путіна. Удальцову не пробачили реальних або міфічних грошей Таргамадзе, Навального у справі Кіровлісу було обвинувачено у фінансових махінаціях (що не були махінаціями для ринку на західноєвропейський штиб, але стали махінаціями в умовах утопії ринку по-путінськи). Закони про іноземних агентів та іншу творчість путінської Думи спрямовані на позбавлення будь-якого стороннього й неконтрольованого фінансування. Навіть Білих, Улюкаєв, інші губернатори та чиновники (нехай це і зовсім інше) — вони ж не вороги режиму, вони просто слуги з характером, але акцент зроблено на порушенні правил функціонування утопії ринку. Зрозуміло, що навіть якщо в діях Серебреннікова є фінансові порушення (а вони неминучі в тому варіанті псевдоринку, що існує в Росії), то вони незначні й мікроскопічних порівняно з порушеннями якого-небудь Усманова, Чемезова або Сєчіна. Останні діють у рамках утопії ринку по-путінськи й, головне, не зазіхають на саму утопію. І її ієрархічні положення. В цьому сенсі можна переформулювати максиму Франко, що не менш часто звучить сьогодні: друзям — все, ворогам — закон. Друзям утопії — все, ворогам утопії — репресії за формальними обставинами. Чи є утопія ринку по-путінськи єдиною керуючою утопією постперебудовної Росії? Ні, звичайно. Утопій завжди кілька, путінський режим не випадково називають гібридним, тобто таким, що складається із частин. Путінські реверанси перед радянським минулим, а тепер і перед Сталіним — свідчення лише одного: в поданні Путіна (як узагальненої фігури влади) радянська утопія не вмерла остаточно. Тобто є дієвою. А це означає, що й вороги радянської утопії — вороги утопії сьогоднішнього дня. Не вороги першого ступеня: тому якщо ти просто ворог радянської утопії, але при цьому не порушуєш утопію путінську (ринку по-путінськи), то ти зовсім необов’язково станеш об’єктом репресій. Або не станеш ним насамперед. Але якщо ти ще на бабло зазіхаєш, не за чином береш, у кеш ідеш, на наші гроші проти нас, то ти вже через це — не друг утопії та її намісника на землі, а ворог. І утопія тебе знищить, щонайменше, покарає.
