«Зливна» діжка
Факти, які мають бути пояснені
У середовищі українських користувачів соцмереж з’явилося питання, яке вмить поширилося. Чому досі влада так і не подала в розшук Януковича? Чарівна паличка, мабуть, пронеслась у повітрі, й ось уже наступного дня в заголовках новин читаємо: Інтерпол оголосив міжнародний розшук Януковича, Азарова і низку інших колишніх керманичів України. Тобто мав пройти рік після злочинів Януковича та його прибічників проти власного народу, щоб злочинець, якого відверто переховує сусідня країна-агресор, опинився в списках міжнародного правосуддя. Не секрет, що Янукович був одним із спонсорів війни на Донбасі. Так само, як і не секрет, що саме на Донбасі залишаються бізнесові інтереси Януковича та його «сім’ї». Ну, й не секрет, що наразі відбувається на Донбасі «вичистка» бандитів російськими регулярними військами, а значить, Росія повністю підбирає під себе регіон. Без усяких там януковичів.
Якщо зібрати певні події та ситуації з лютого минулого року, то на дошці крейдою вималюється один великий жирний знак питання. До уваги можна брати як і кричущі моменти, так і начебто непомітні. Так чи інакше, в суспільстві вони породжують велике тривожне відчуття, яке в народі повелось називати ЗЛИВ.
Березень. Перша точно зафіксована українська жертва від кулі російського агресора – прапорщик у Криму. Далі – окупація Криму без жодного пострілу. В українських верхах кволість, дивна нерозторопність, яка пояснюється тим, що ніхто не очікував такого оберту подій. Владу жаліють – на ній неймовірний труд і неймовірна відповідальність. Ніхто не згадує, як 20 років тому ситуація в Криму була майже та ж сама. Тоді за одну ніч «Альфа» зайняла будівлю СБУ в Севастополі. Тоді було зроблено рішучі й – головне – своєчасні кроки. Наразі ж ніхто не оголосив військових навчань, ніхто не зробив і півкроку для того, щоб захистити Крим. Не спровокувати, тільки не спровокувати! – лунало в повітрі, повідомлялося в ЗМІ, тиражувалося в Інтернеті. Не спровокували – втратили Крим. І одразу за Кримом настала черга Донбасу. Ніхто не помітив вербовки в загони так званих ополченців, ніхто не надав значення розгону проукраїнського мітингу в Луганську в день народження Т.Г. Шевченка та перше захоплення ОДА. Ніяких висновків, ніяких дій. Не панікуйте! Спровокуєте Путіна – буде гірше! Про Крим почали одразу забувати.
Квітень. Бабцями з каструлями та купкою молодиків із палицями взято укріплену, потужну, будівлю луганського СБУ. Через три тижні вже кількатисячний натовп біснується під ОДА й знову її захоплює, тепер вже всерйоз. За один день у Луганську здано ОДА, обласну прокуратуру, Апеляційний суд. МВС встояло, й її очільник оголошений Турчиновим... зрадником. За два тижні після приходу нового очільника МВС не здається, а просто переїздить у Старобільськ. Українська влада остаточно полишила Луганськ. Залишалося кілька військових об’єктів, які були атаковані, зокрема, 16-річними бойовиками. Перші автоматні черги, перші вибухи, перші польоти гранат. Отже, за лічені місяці на очах луганчан Луганськ було здано майже без спротиву. Те ж саме стосується й Донецька. Влада слабка, в неї немає повноважень, ми маємо не спровокувати Путіна – знову і знову ротується мантра навіювань. Території втрачаються, бої, якщо й ведуться, то здебільшого з вистрілами в повітря. Розігрується спектакль боротьби за землю і національні інтереси, а насправді відбувається відступ. Ворог із легкістю захоплює стратегічні об’єкти й навіть міста. Бандитська навала просувається Донбасом, захоплює Приазов’я, намагається (але, враховуючи невелику привабливість в економічному плані, без особливого ентузіазму) протиснутися на Слобожанщину. І тут ми почули про два нові явища – добровольців і волонтерів. Добровольчі батальйони в повній мірі стали дужчими на початку літа. Саме тоді, коли ми обрали нового Президента й чекали від нього рішучих дій. Усе, тепер ми маємо в цілком легітимну владу. Далі – наступ і перемога. Поки не пізно. Але, на жаль, першим кроком, який зробив Президент, стало десятиденне «перемир’я». І потужна сила гніву застигла. Міністр оборони не помічав, як Луганськ насичується російською військовою технікою, так само, як в березні – квітні ніхто чомусь не помічав, як формуються загони «ополчення» та по паспортах роздається зброя.
Волонтери та добровольці стали явищем, яке було несподіванкою не лише для бандитів і Путіна, а й для нашої влади. Це – факт, який випадав із шаблону сприйняття ситуації. А значить, і руйнував комусь певні плани та очікування, бо не можна сказати, що ті, хто йшов до влади, не задумувалися про те, які виклики перед Україною поставило сьогодення. Перед Україною, а отже, й перед ними. І в середині літа незважаючи на попередній ганебний відступ, на відверту зраду та прорахунки, ми мали перший серйозний успіх – не просто зупинили ворога, а й почали звільняти міста. Процес, як-то кажуть, пішов. Заговорили про деморалізацію бойовиків. У Луганську на початку серпня кількість так званих ополченців помітно зменшилась. Аж раптом комусь спала на думку ідея змінити тактику і замість концентрованих ударів по ключових цілях перейти до поступового оточення об’єктів. Хтось впритул не захотів помічати загрози з боку кордону з Росією. Хтось зробив усе, щоб на передовій добровольці опинилися зі стрілецькою зброєю в руках, і при цьому сотні й тисячі солдатів було загнано у відверті пастки. Трагедії під Зеленопіллям, Шахтарськом та Іловайськом стали джерелом великих і тривожних питань до вищого командування. І все це, знову ж таки, на тлі чергових пауз і «перемирій». Що ще треба було зробити для того, щоб перетворити успіх у поразку, щоб затягнути війну (а отже, джерела збагачення!), щоб усіляко деморалізувати військових? Треба було ще й пропустити «кіборгів», які стали символом нашої незламності й фактично взірцем духу, через ганебні коридори російських бандитів. Треба було перетворити деяких волонтерів на державних чиновників і «злити» відповідальність на них. При цьому інших волонтерів поступово принижуючи, всіляко відсторонюючи від контролю, адже не секрет для багатьох, що жодного випадку розкрадання грошей у сфері волонтерства так і не розкрито. Треба, зрештою, надати в черговий раз танки військовим, які глохнуть прямо на дорозі і кілька відремонтованих літаків, які за теперішніх умов ППО ворога є ні чим іншим, як металевим гробом на крилах. А разом із тим... На засіданні погоджувальної ради парламенту керівник комітету ВРУ з питань нацбезпеки та оборони Сергій Пашинський повідомив, що загальна кількість російських військ і терористів у зоні АТО вже перевищує число українських військ, які перебувають у зоні АТО. У зв’язку з цим у парламент мають внести пропозиції глава держави та Кабмін. Мало того. Паралельно читаємо ще одне повідомлення в ЗМІ: терористи тепер мають важку вогнеметну систему «Буратіно», окрім РСЗО БМ-21 «Град». І цього мало. На Донбасі на лінії дотику з 11 січня вводиться спеціальний режим пропусків. Додаємо до цього вигаданий принизливий термін для громадянина України – «пенсійний туризм», урізання державних гарантій для громадян, які залишилися в зоні АТО (фактично відмова держави від них!), і маємо цілу гаму фактів, які говорять про фактичну втрату території.
Але нам знову скажуть – керманичі прийняли країну в стані війни. Криза була неминуча, тим більше враховуючи спадок «папєрєдніков». Так, але ці керманичі знали, на що йшли, й саме цей факт наштовхує на думку, що дещо було враховано заздалегідь. І що Донбас був просто шматком нашого «м’яса», яке просто мали віддати в обмін на життя всього тіла. Як і Крим. І якщо це не так, то низка приведених вище фактів має бути пояснена (а не трактована). Пояснена не популістськими гаслами та недоречними жестами, які помітили навіть у Франції на Марші Миру. Люди чекають на ці пояснення, адже вони вкрай необхідні для вгамування того обурення, яке наразі кипить у серцях мільйонів. Мільйонів громадян – учителів, лікарів, торговців, підприємців, волонтерів і військових, які знають, що в цій країні злочини безкарні, а вбивць оголошують у міжнародний розшук через рік.
