Зміни до Конституції: хто, як і навіщо
Над Україною нависла нова серйозна небезпека: проведені похапцем зміни до Конституції. 24 лютого, виступаючи у Брюсселі на засідання Комітету із закордонних справ Європейського парламенту, голова Верховної Ради України Володимир Гройсман висловив упевненість, що зміни до Основного Закону будуть ухвалені вже на початку вересня цього року. А Гройсман знає, що каже: адже його президент Петро Порошенко нещодавно призначив головою Конституційної комісії.
А оскільки будь-які зміни до Конституції мають ухвалюватися на двох сесіях Верховної Ради – спершу простою більшістю (226 голосів), потім не менше, ніж 300 депутатськими голосами (ну, а деякі – ще й референдумом), то на перше голосування проект цих змін має бути поставлений уже наприкінці поточної сесії парламенту, тобто влітку. А це означає, що на розробку й обговорення конституційних змін залишилося три-чотири місяці, а ми (тобто громадянське суспільство) ще не знаємо нічого про ці зміни, крім як того, що одним із їхніх ключових моментів має стати децентралізація влади.
Відтак зараз саме час бити на сполох.
Передусім варто зазначити, що конституційну реформу влада зібралася провести неприпустимим способом: відповідно до формул, підписаних у Мінську в форматі «нормандської четвірки». Узявши зобов’язання перед Росією, Німеччиною та Францією здійснити до кінця поточного року конституційну реформу, президент Порошенко заявив про неповноту суверенітету Української держави. Натомість, за поки що чинним Основним Законом, «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. <…> Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами» (ст.5). Будь-якими посадовими особами не може бути узурповане, навіть якщо вони звуться Меркель, Путін чи Олланд. Зміни до Конституції – це внутрішня справа України, і єдині зобов’язання, що в цьому плані взяла на себе наша держава, - це відповідність Основного Закону демократичним принципам і врахування зауважень Венеціанської комісії.
Цікаво, якщо належна більшість Ради відхилить запропоновані зміни до Основного Закону, чи означатиме це право Путіна ввести до України війська для «наведення конституційного ладу»?
Наступний дражливий і небезпечний момент пов’язаний із персоною голови Конституційної комісії.
По-перше, Володимир Гройсман не тільки діючий, а й молодий політик. Тобто навіть якщо він цього суб’єктивно не бажатиме, то несамохіть все одно підлаштовуватиме конституційні зміни під себе, під власну політичну перспективу. Очолювати таку важливу структуру повинен авторитетний фахівець-правник чи державний діяч, який не претендує на жодні державні посади і не обіймає їх; ним міг би стати той, хто змінював би Конституцію не під себе, а для того, щоб залишитись в історії як мудрий державотворець. Ми мали у 1996 році ситуацію, коли таку комісію очолив тандем «Леонід Кучма-Олександр Мороз», тобто чинний глава держави і спікер парламенту. Тоді ледь не дійшло до громадянського конфлікту, а в тексті Основного Закону залишилися двозначності та лакуни, які потім успішно використовувала адміністрація Леоніда Даниловича для розширення його повноважень.
По-друге, Володимир Гройсман – людина з команди президента. Чи треба пояснювати, що це унеможливлює його роль як незалежного від поточних політичних пристрастей «диригента» Конституційної комісії?
По-третє, Гройсман, можливо, і був гарним господарником, очолюючи вісім років мерію Вінниці, але він за цей час аж ніяк не проявив свою європейську орієнтацію. Це наочно засвідчує міська топоніміка, де, серед десятків інших радянських назв, є вулиця і провулок Постишева (на честь одного з головних організаторів Голодомору), вулиця і провулок Свердлова (ініціатора «червоного терору»), вулиця і площа Енгельса (останній вважав, що українці-русини як нація мають «щезнути у вирі революційної бурі»), вулиця, і провулок Димитрова (генсека Комінтерну), натомість відсутні, скажімо, вулиці Петра Могили (без зусиль якого у місті не з’явився би православний колегіум) чи вінничанки за народженням Михайлини Коцюбинської (культурознавця та діячки дисидентського руху). Тим часом неувага до символіки для голови Конституційної комісії – річ неприпустима, адже посутньо Конституція – не тільки прагматичний закон документ найвищого рівня, а й символ держави.
І, нарешті, за всіх своїх управлінських чеснот Володимир Гройсман – не правник-конституціоналіст. Чи треба пояснювати, що голова Конституційної комісії повинен на льоту схоплювати навіть непомітні політикам нюанси, щоб не допустити нісенітниць, двозначностей і ляпок в Основному Законі? Тут недостатньо радників – перша персона має сама бути добрим фахівцем.
Будь-якого з цих пунктів вистачило б, щоб громадянське суспільство дуже серйозно замислилось над потребою донести до глави Української держави необхідність терміново змінити очільника Конституційної комісії. А пунктів цих щонайменше чотири (менш значущі я просто не називав).
Утім, є й інші виміри теми конституційних змін, які мали би змусити якщо не бити на сполох, то, принаймні, розгорнути резонансну дискусію. Скажімо, у Брюсселі Володимир Гройсман як уже щось вирішене подав питання щодо закріплення в Основному Законі децентралізації влади. За умов «гібридної війни» така децентралізація може стати спусковим гачком для відпадіння від України (за допомогою, ясна річ, путінських «ввічливих зелених чоловічків») ще кількох регіонів чи, принаймні, міст і районів. Дехто з моїх колег вважає, що децентралізація під час війни – це або крайня дурість, або державна зрада, або перше й друге одночасно. Думаю, це перебільшення: йдеться про вже класичний пострадянський підхід до справ, афористично сформульований ще Віктором Чорномирдіним: «Хотіли, як краще, а вийшло, як завжди».
Схоже, в адміністрації президента й апараті Верховної Ради взагалі відсутні кваліфіковані правники-конституціоналісти, інакше би президент Петро Порошенко не заявив щодо тієї самої децентралізації: «Обласна рада буде не просто узгоджувати, але і вибирати – це мій принциповий базисний шлях реформування місцевого самоврядування». Панове, але ж обласна рада – це рівень не місцевого самоврядування, а регіональної влади! Не можуть бути вирівняні під один копил міста й селища, з одного боку, й області, з іншого, - деякі з останніх за площею і населенням сумірні з добрячими європейськими державами! Зважмо: Європейська хартія місцевого самоврядування містить положення, що повноваження місцевого самоврядування «не можуть скасовуватися чи обмежуватися іншим, центральним або регіональним органом, якщо це не передбачене законом». А у Страсбурзі засідає Конгрес Місцевих та Регіональних Влад, який є установою, що представляє місцеві та регіональні влади сорока семи держав-членів Ради Європи. Він складається з двох палат: Палати місцевих влад та Палати регіонів. У першій працюють мери, бургомістри, голови і секретарі муніципалітетів і міськрад. У другій – члени парламентів автономних утворень, члени і голови регіональних та обласних рад, мери прирівняних до регіонів міст (передусім столиць держав). До речі, представники Києва мали би брати участь саме в другій, а не в першій палаті; а от Володимир Гройсман був одним із представників України саме в першій палаті, тож мав би пояснити Петру Порошенку, яким чином у Європі визнавають різницю між місцевими та регіональними владами, ба більше – ще й захищають місцеве самоврядування від регіональної влади!
Можливо, хтось щиро вважає, що все це дурниці, не варті уваги: в Україні ніколи ревно не виконували Конституцію, тож не має особливого значення, що там написано і як готуються зміни до неї. Дозволю собі не погодитися з цим: якщо ми справді прагнемо жити в нормальному суспільстві і правовій державі, то кожна лікера й кома в Основному Законі мають велике значення. А щодо процедури конституційних змін… Велемудрий Махатма Ганді не випадково говорив: «Подбайте про засоби, а мета подбає про себе сама».
