11.04—17.04.2014
У Страсну п’ятницю спершу, звичайно, про вічне. Після нещодавньої, недільної, ростовської вечері Віктора Януковича з улюбленими учнями — колишнім генеральним прокурором України Віктором Пшонкою та колишнім міністром внутрішніх справ Віталієм Захарченком, хіба що президент Росії не затямив, що на цьому віслюкові не те що до Єрусалима, а навіть до Ростова-на-Дону у вербну неділю не в’їдеш. Ні ж бо, подібно до пророка Ісаї, російська преса сповістила вірянам благу звістку про грядуще політичне воскресіння колишнього українського президента на цей Великдень у самому Донецьку. І хоч би скільки погрожував йому арештом прокуратор України Олег Махницький, але ж ми знаємо, що в загальній анархії, що панує нині на сході України, воскреслий благополучно і безперешкодно з’явиться перед плакальниками, учнями своїми, ощасливить своїм благословенням сотні послідовників. Та про одне лишень варто йому пам’ятати — воскресши в Донецьку, як каже Завіт, на сороковий день він все одно вознесеться, і цього разу вже не у крісло президента. То чи варті цього короткі сорок днів повернення у велику політику? — Запитання, образно кажучи, на кілька КАМАЗів доларів...
• Але поки що необізнаним може здатися, що колишньому президентові після повернення до Донецька навряд чи щось загрожує. Після перших, вельми скромних успіхів протестів сепаратистів на сході країни, у справу втрутилися «зелені чоловічки», природний ареал проживання яких, як відомо, в лісовій і степовій зоні нашого східного сусіда. Багаторічний досвід бойових дій позначився рішучою зміною тактики і стратегії боротьби. Захоплення лікеро-горілчаного заводу «Лік» у Донецьку значно підвищило градус протестів, додало їм справжньої масовості. А після захоплення Слов’янської олівцевої фабрики, схоже, замість коробок з олівцями було налагоджено серійне виробництво скриньок Пандори.
• Здавалося, хвилі захоплень місцевих відділень міліції, державних установ і цілих міст у Донецькій і Луганській областях не буде кінця, і хвиля ця змете українську владу до самої столиці. Довелося, нарешті, заворушитися українським силовикам. Частина з них, у надії на небачені для України (і це без врахування корупційних надбавок, однаково заведених в обох країнах) оклади російської поліції, негайно присягнула на вірність російському підполковникові, який виявився українським кримінальним злочинцем, що вбрався у військові однострої. Інші й без присяги здавали управління внутрішніх справ, відкривали зброївні. Нова влада на сході здавалася їм такою своєю, такою перспективною. Якщо не брати до уваги малопомітних російських спецназівців, тут заправляють ті, з ким пліч-о-пліч місцева міліція грабувала всі ці 23 роки свій народ. Одні у формі міліції, інші у спортивних штанях із бітою та кастетом. Потім міняють. Та й російський спецназ, — скільки приємних дрібниць до власної кишені можна вилучити, наприклад, пропускаючи їхню оперативну групу через блокпост! Так само, як гарячий ніж крізь тепле масло, по змазці з доларів проходили чеченські бойовики дорогою в Буйнакськ і Будьоннівськ! — Судячи з дій російського спецназу і найманців у Луганській і Донецькій областях, росіяни винесли уроки з чеченських кампаній. Регулярна армія воювати з хоч трохи серйозним противником так і не навчилася, проте тактику чеченських бойовиків російські спецслужби перейняли на відмінно. Аж до хабарів на міліцейських блокпостах. Поки що розігрують сценарій вторгнення бойовиків до Дагестану 1999 року?.. Що далі? Самопроголошена донецька влада не церемонитиметься. У соціальних мережах жартують: антифашистська влада наводить Новий лад (це за зразком Neuordnung нацистів). Обклали доларовою даниною бізнес, конфіскують особистий автотранспорт, найстрашніше — донецький самозваний уряд оголосив хрестовий похід проти «єврейських фашистів, що підтримали Майдан», і навіть вимагає від євреїв міста в обов’язковому порядку реєструватися. Вони так довго лякали себе і нас вигаданим їхньою уявою привидом нацизму, що потрапили під владу закликаного ними ж самими демона. І цей демон зжере їх до останку, як нещадно зжер усіх їхніх попередників.
• А ось українським військовим до снаги хіба що захищатися, і лише в разі збройного нападу на військові бази, — що робити з обдуреними російською пропагандою сотнями цивільних, що лягають під танки, вони не знають. Уряд Арсенія Яценюка поки що спроможний загрожувати сепаратистам лише щоденними порожніми ультиматумами, безглуздими дипломатичними успіхами в ООН та сотнями судових позовів. Ініціативу оборони віддали на відкуп місцевим адміністраціям, — там, де вони є, звичайно. Із залишків міліції, що зберегла вірність країні і присязі, формуються місцеві загони спеціального призначення, громадські активісти влаштовують блокпости. А ось дніпропетровський губернатор Ігор Коломойський від широти душі оголосив премію розміром тисячу доларів за кожен автомат і десять тисяч за кожного «зеленого чоловічка». Врешті-решт, а чому не можна матеріально стимулювати зростання патріотичних почуттів хоча б у певної частини населення країни?! — Багато хто на сході тепер замислюється, а чи не вигідно послужити Україні. Але справа навіть не в цьому. З воістину диявольською підступністю Коломойський спокушає Володимира Путіна шансом заробити двічі — спершу постачаючи «зелених чоловічків» Віктору Януковичу, а потім їх же перепродуючи Коломойському. Чи довго зможе встояти перед ним російський президент, особливо у світлі зростаючих проблем економіки? А що, автоматів багато, а чоловічків, як кажуть у Росії, баби ще народять! Так, схоже, політичний креатив нині Рінату Ахметову не по кишені — з усіх олігархів лише Коломойський не озираючись, але й не забуваючи про свій інтерес, служить Україні. Решта, хто як, торгуються. Ну що ж, що менше вони контролюють свої активи, то менше коштують їхні послуги, і навіть поставивши на Путіна, вони ризикують залишитися власниками шахт, що зупинилися без дотацій, та заводів, що не працюють через санкції цивілізованого світу. Адже все так просто — у тих містах, де власники шахт чесно пояснюють своїм співробітникам, що ці шахти виживають лише за рахунок українських дотацій і в Росії цих дотацій 100% не буде, колорадські стрічки зникнуть того ж дня, причому разом із зеленими чоловічками. Схоже, весь донецький сепаратизм тримається навіть не на страху перед бандерівцями, не на любові до російської культури і російського президента, а всього лише на міфі, що Донбас годує Україну.
• Не все, на жаль, у нас у країні поки що відбувається з легкістю голлівудських бойовиків чи з витонченою логічністю політичних програм. Не лише для нової влади України, а й для пересічних українців шлях від Майдану до мирного щасливого життя виявився складнішим, ніж можна було чекати. Аби вистояти в боротьбі з контрреволюцією та інтервенцією, не досить, аби прем’єр-міністр літав економ-класом, не досить навести лад із тендерними закупівлями і змінити керівництво Національних радіо і телебачення, і навіть якщо відключити трансляцію російських державних телеканалів, ворог, достеменно, з жахом не побіжить геть. Перемігши в Києві, потрібно повторити те ж саме і в кожному українському місті. Адже після тяжкої зими багатьом хочеться всього й одразу. І поки на сході країни стріляють, поки частина країни окупована і війська інтервентів зосереджені біля кордонів, вони вимагають відставки всього керівництва країни, загрожують захопленням Верховної Ради. Панове, невже ви гадаєте, що можна перемогти, розмахуючи картонною шаблею у «Фейсбуці», затіваючи ігри в конспірологію і пошук відьом у власному таборі чи закликаючи на голови грабіжників і вбивць з іноземними прапорами, що протистоять нам, шахраїв і грабіжників з національною символікою на стягах? Що міцніший натиск ворога, то більше в наших лавах самозваних тактиків і стратегів, що менше ми розуміємося на ситуації, то радикальніші наші поради, що біліший наш військовий квиток, то голосніше ми роздаємо команди військам у наших постах. Недарма кажуть, що там, де два українці, там два гетьмани. Але ж правда й те, що там, де два гетьмани, дуже скоро з’являється не одна, а дві України. А вже невдовзі після цього й жодної. Тому, мені здається, розумно не видавати розгубленість за кмітливість, страх за рішучість, можливо, краще просто помовчати там, де від безсилля хочеться дуже голосно кричати.
