2014-й: «довге століття»
«19.12—25.12.2014»
Надвечір у середу в районі вулиці Банкової зловив себе на фразі «за Турчинова такого не було». І це не про холодний дрібний і липкий зимовий дощ. Більше про глуху намертво заварену огорожу впоперек вулиці, про те, що незважаючи на війну, що вже тоді розгоралася, туристи й перехожі під Адміністрацією Президента нікому не заважали... Хоча... і про дощ теж. За в.о. президента Турчинова була весна, а це що-небудь означає. А зараз уже самий кінець грудня, начебто час слідом за багатьма іншими, хто пише, підбивати підсумки року, а відчуття, що є під чим підводити риску, або, ось, настільки ж розхожий вираз — настав час перегорнути сторінку, так і не прийшло. І я б не зміг однозначно відповісти на запитання, добре це чи погано.
• Де там та весна в.о. Турчинова, де те літо Порошенка?! Наче не було всього цього, наче щодня заново просинаєшся в ті січневі або лютневі дні початку року. Усе та ж смертельна втома, все та ж тривога, що не полишає навіть уві сні. І лише приїхавши на Хрещатик, на Майдан, на Грушевського, зі здивуванням бачиш спорожнілі вулиці й площу, переконуєшся, що рік промайнув, як сон. Історіки-медієвісти використовують такий термін — «довге століття», щоб позначити століття-епоху, що не укладається в чітко відміряні календарні рамки. Ось і цей, 2014 рік, не почався 1 січня 2014 й не закінчиться з передзвоном годинника після звернення Президента пізно увечері 31 грудня. Цей рік, схоже, ще довго буде з нами. Рік завдовжки тисячі життів і мільйони доль. Рахунок, ще не сплачений до кінця.
• Про несплачені рахунки. Передостанній тиждень грудня почався з представлення бюджету в Раді, з вимог «долара по 5,05» від «фінансового майдану» (саме з маленької букви й у лапках). Володарі валютних кредитів перейшли від захватів банківських відділень до масових акцій під Верховною Радою, щиро вважаючи, що держава (читай «суспільство» — тобто ви і я) зобов’язана оплачувати їхні борги, їхню звичку жити не по кишені. Утім, й ми самі прожили попередні 20 років у борг. І я не лише про астрономічний державний борг. Кожен з нас прожив ці 20 років у борг як громадянин — залишивши політику політикам, клянучи бандитську владу, але радіючи по-дитячому, коли нам хоч би в малому вдавалося обдурити державу.
• Нам дуже легко, як споживчий кредит, дісталася незалежність, і нам усе здавалося, що на наш вік вистачить, що все налагодиться само собою, що міняти країну за нас має хтось інший. — Не ми винні, а нам винні. З часів СРСР ми забули, як багато з нас вимагала та держава, зате чудово запам’ятали те мале, що нам давала та держава натомість. І кожен, в міру навіть не своїх апетитів, а часто фізичної вантажопідйомності, продовжував усі ці роки отримувати, брати, чекати, просити, вимагати. Адже там, під Радою, за 150 гривень з вимогою «долара по 5,05» диригенти найманої масовки зверталися не до влади. Це був агресивний маркетинг від компанії, що позиціонує себе на ринку як новий виробник безкоштовного сиру, а насправді є старим й добре знайомим нам виробником мишоловок. Вони за 20 років добре вивчили наші уподобання, й незабаром нам буде представлений повний асортимент — від уже згаданого безкоштовного сиру до сосок-пустушок. Чи навчилися ми не попадатися в ці прості пастки? Щодо більшості з нас не впевнений.
• Щоб в Україні почало працювати громадянське суспільство, мало створити його інститути, треба ще й виховати громадян. Адже й науку бути громадянами ми почали осягати лише цього року. Лише зараз ми почали вчитися не лише обирати, а й платити за свій вибір. Ті, хто пройшов через Майдан, віддає останнє армії, біженцям, одинаки, які з парт волонтера почали пересідати за столи владних кабінетів. — Їх так багато, цих новонароджених громадян — не сотні як раніше, а сотні тисяч. Та все ж, їх так мало порівняно з народом такої великої країни. Навчання лише почалося, для багатьох не вистачає класів, а інші так і не навчилися вчитися, і в цій школі громадянина, як і в усьому іншому, надто рано підбивати підсумки навчального року.
• Як і в колишні роки, в цьому ми багато говоримо про реформи, все так само надуваючи щоки й навіть запрошуючи на міністерські посади іноземців. Щоправда, на першому етапі, в тій же прокуратурі, з усього досвіду грузинських реформ прижилося лише підвищення заробітної плати в 10—12 разів. Закопавши на цьому Полі чудес останню жменю золотих, генеральний прокурор чекає перших променів весняного сонця, в глибині душі вже здогадуючись, що не діждавшись сходу він стане першим цапом-відбувайлом прийдешнього року Кози.
• Щоб реформувати нашу державу, виявилося мало видати міністерські портфелі кільком іноземцям. Навряд чи щось вийде, навіть якщо наші міністерства на 100% сформувати із зарубіжних реформаторів — від міністра до швейцара. Не радикали з Коктейлями Молотова, а шановані міністри-європейці публічно визнають, що єдиний спосіб реформувати наші міністерства — зачинити всі двері, забити вікна, залити секретні тунелі під Липками бетоном і підпалити урядові будівлі з усіх сторін. Не лише у світлі цих думок 2014-й як рік реформ, мабуть, ще й не починався.
• Тепер уже не віртуальний, а цілком реальний кордон поділив цього року нашу країну на частини. Видима його частина лінією блокпостів й окопів, смугою закопчених розвалин пройшла по Донбасу, по Кримському перешийку. Але незрима вона пройшла через кожне місто, поки що позначаючись хіба що щоденними вранішніми чергами за газетою «Вести». Чимало українців розумом і серцем так і залишилися в 2013 році, а ті, хто опинився по той бік лінії фронту, ті й зовсім потрапили на століття назад, — у вольницю часів Громадянської. — Як і ми, вони вчаться платити за свій вибір, причому їхня плата виявилася стократ важчою. Вони думали, що обирають СРСР, але отримали лише вульгарну радянську екранізацію махновського Гуляйполя. Починаючи з Саші Бєлого, його привид час від часу являється й нам, минулого тижня виплеснувшись в айдарівську вольницю на бориспільській трасі. Як і в політиці, дуже багато хто, отримавши зброю, бачить у ній лише владу, а ніяк не відповідальність. Цей урок у нас поки що серед невивчених у навчальній програмі 2014 року.
• Незавершене АТО, неповернений Крим, напіввійна/напівмир з Росією, напівасоціація з Євросоюзом, відмова від позаблокового статусу без усіляких перспектив на членство в — і в зовнішній політиці останні місяці дуже часто ми говорили «А», забуваючи про решту літер алфавіту. Вирвавшись з чіпких обіймів патріархальної авторитарної сім’ї східного брата, з наївністю підлітка ми поки не хочемо зрозуміти, що в кожній, нехай і найліберальнішій західній сім’ї є свої чіткі правила. І тут ми поки хочемо брати, нічого не даючи натомість, хіба що окрім фотовиставок і кінофільмів на тему Майдану. Ми не хочемо й не вміємо мінятися, і у відповідь на наші пустопорожні обіцянки реформ навіть найвірніші наші зарубіжні друзі починають дивитись з побоюванням. — Нахлібників там і без нас вистачає. — Наше європейське майбутнє поки до кінця ще не визначене, а в Мінську в останні дні грудня Україна зразка 2000 року намагається розмовляти віч-на-віч про спільне майбутнє з Донбасом зразка 2014-го. Про наше з ними спільне майбутнє.
• Календарний 2014 рік добігає кінця. Ми багато від нього чекали — і хорошого, і поганого, багато чого запланували. Що не збулося з добрих очікувань, у наборі 2014 року було замінене кризою, війною, розрухою. — Ще і «на похід» не скупившись досипали. Але те, що ми запланували в нашому щорічнику за цей рік зробити, — не те, чого ми чекали, а що збиралися зробити самі, — ось тут в основному лише довгий список прочерків. У списку зробленого за цей рік у нас суцільні плани й заділи на майбутнє, а отже, 2014 рік ще лише починається. Він довго ще буде з нами, поки напроти кожного пункту не з’явиться галочка. Тому що без них, без завершення задуманого й початого, за 2014 роком настане не 2015-й, а знову 2013-й. І час потече назад, як семимильними кроками в минуле вже крокує наш з вами східний сусід... Рано святкувати — підсумки підвели.
