Четвертий Харків…Чи є надія?
З дитинства я мріяла народитися по той бік Дніпра. Здавалося, у жителів Західної України було все для щасливого життя: українська в побуті, площа Ринок, банош і пляцки, Винничук та Андрухович, вуйко й швагрова, пательня, і ще купа чудернацьких для східняків слів. А що мала я, без п'яти хвилин харків'янка? Ринок Барабашова, радянський Держпром, двох відомих мерів, «оплотівців» й вульгарну місцеву говірку, притаманну лише нашому регіону. Тільки істинний харків'янин може відрізнити «сявку» від «ракла». Людмила Гурченко у своїх спогадах «Аплодисменты» писала: «Я знала, что «ракло» лучше, чем «сявка». «Сявка» – это опустившийся, безвольный человек, ничто. А «ракло» – это вор действующий, соображающий». Тож багато років я почувала себе сявкою на фоні інтелігентного, різнобарвного, українізованого заходу. І все, що мені залишалося – побільше читати рідною мовою та закінчувати школу, аби переїхати й назавжди викреслити Харків зі своєї біографії.
Можна довго сперечатися, чому раніше я була такої низької думки про свою малу Батьківщину. Можна навіть закидати мені недостатню освіченість, поверховість й провінційність. Бо ж хтось скаже, що Харків – місто Булаховського, Шевельова, Ландау, Каразіна. І він буде правий. Проте, наважуся відмітити: подібний образ Харкова сформувався не тільки у мене, а й у більшості свідомих харків'ян. Або читайте – українців.
Тож де твоє справжнє лице, мій далекий і близький Харкове? Чи хтось зробив з твого обличчя криваву рану, обернувши тебе на урода? Чи ти просто (не)вдалий експеримент радянської пластичної хірургії?
На ці, здавалося б, риторичні питання мені «відповів» Юрій Шевельов у своєму есеї «Четвертий Харків». Виявляється, моє місто мало декілька облич і, можливо, сьогодні ми стаємо свідками чергового його перетворення.
За Шевельовим, перший Харків був патріархальною слободою, другий – купецьким містом російської імперії, воротами на північ. Нас найдужче цікавить саме третій Харків. Аби номінально визнати Україну, його навмисно проголосили столицею. Однак, Харків прийняв цей виклик і став символом “здибленої і м’ятежної України”. Харків був “українською столицею української України”. Місто Курбасового “Березоля”, ВАПЛІТЕ, будинку “Слово”, Хвильового, Бойчука й багатьох інших, чиї імена нам відомі як представники “розстріляного відродження”. Місто свіже, молоде, авангардне, і, якщо дозволите, сміливе. Місто, на фоні якого Київ здавався провінцією.
Термін “розстріляне відродження” з’явиться лише за десять років після написання “Четвертого Харкова”. Але Шевельов із досконалою аналітичністю змалює той злочин радянської влади, який НАЗАВЖДИ змінить історію всієї України й світу. Він роз’яснить чому український ренесанс 20 століття стане червоним, і чому при слові “відродження” виникає миттєва й страшна асоціація – розстріляне.
“Третій Xapкiв за адміністративним поділом був столицею такої собі УРСР. Але його ідеологи i його покоління духово стверджували його столичність i в своїй творчій мрії підносили його на рівень центру світового. З цим помиритися Москва не могла. Ідеологи покоління і все те покоління, що наважувалося мислити, мусіли бути знищені. 13-го травня 1933 року лунає постріл у кабінеті Хвильового. Перестає битися серце Скрипника. За справу береться ГПУ. Сотні, тисячі і десятки тисяч харків’ян після допитів на Совнаркомівській і Чернищевській прощаються з життям, розстріляні чекістом або відтранспортовані на північ і схід. Вночі таємничо зникає з майдану пам’ятник Блакитному-Елланові. «Березіль» робиться казеним «театром ім. Т. Шевченка» і ставить етнографічне «Дай серцеві волю, заведе в неволю». Поруч засновується «Театр русской драмы». Закладається російська газета «Красное знамя», а український «Харківський пролетар» перейменовується згодом на «Соціялістичну Харківщину»: хай мужики ще читають українську газету, але місту потрібна російська – як кожному провінційному місту неісходимої російської імперїї. Ніяких столиць, ніякої України. Вирок м’ятежному третьому Харкову вивершують два акти: голосно-прилюдне перенесення столиці до Києва і – тихцем, непомітно, вночі – зрівняння з землею могил Блакитного, Скрипника, Хвильового. Третій Харків, оспіваний так пристрасно і ніжно, так велично і так людяно, з такою гордістю і з такою ліричністю Хвильовим, поховано. Без некрологів, без надгробних слів. Під гробове мовчання”.
І тут, на руїнах свого попередника, постає четвертий Харків. Партія планувала зробити з нього суцільну провінцію, але тихо, не даючи шансу на осмислення цього факту. Шевельов пояснює: “Таж коли провінція усвідомлює й каже, що вона провінція, – це вона робить перший крок до того, щоб перестати бути провінцією”. А політика Росії була спрямована на те, щоб вся Україна так і залишалася сірою та інертною периферією.
Аби описати стан четвертого Харкова, Шевельов робить екскурс в 1941 рік й розглядає покоління двадцятидволітніх. Він визначає їх основні риси, причини, з яких вони постали і можливі наслідки. Автор навмисно бере до уваги “ровесників октября”, адже саме молодь завжди була рушійною силою революцій й позитивних змін в країні. Втім, юнацтву четвертого Харкова судилося залишити нам у спадок хіба що “совкову” хворобу. Це покоління виросло на історії СРСР, партійних гаслах й комсомольських зборах, “а його авторитетами могли бути тільки Маркс-Енгельс-Ленін-Сталін, бо ні до кого іншого воно не мало доступу”. І, за Шевельовим, першим наслідком є те, що вони ніколи не були до кінця молодими. Радянський режим прагнув перетворити їх на старців, які воліють тихо пройти по світу, боячись зайвих рухів. Не задавати питань, не хотіти більшого, не виділятися – ось основи світогляду того покоління. “Ідеалом людини стає слимак: кожної хвилини могти сховатися”, – підсумовує Шевельов.
Людина має зректися почуттів й в жодному разі не бути відвертою. Щирість сприймалась як провокація в країні, де найінтимніші моменти життя обговорювалися на партійних зборах. Постійна фальш й підміна понять породила нігілізм, цинізм, обережність і егоїзм радянської молоді. Вони мали думати одне, а говорити інше, жити в постійному страху перед зрадою чи наклепом. Боятись всіх і кожного, навіть рідних та близьких. “Підставляй іншим ніжку (але потай), борсайся хитро й підступно (але тихцем), за всяку ціну лізь угору, збиваючи інших (але без крику)”. Це було покоління жорстоких пристосуванців, які мали дбати про себе за будь-яку ціну.
Так, через десятки, тисячі й сотні тисяч облич, Шевельов змалював лице мого Харкова. Згвалтованого, штучного, перерізаного і перетрощеного МОГО міста. Харкова, якого я соромилась. Харкова, від якого я хотіла звільнитися. Проте, паралельно зі старим містом вже живе й дихає новонароджений, п’ятий Харків. Це – наш Євромайдан та волонтерський рух, який своєю потужністю здивував всю Україну й самих харків’ян. Це – Сергій Жадан, чиїми книжками жадібно зачитуються від Львова до Донецька. Це – вигадана ультрасом “Металіста” зухвала пісня, яку ми всі мугикали собі під ніс. Це – презентація першого тому спогадів Юрія Шевельова у Харківському ЛітМузеї. Це – повернення пам’яті.
Сьогодні мрія про п'ятий сильний український Харків більше схожа на химеру, однак надія є. І у Шевельова вона була ще в далекому 1948 році, коли він писав свій «Четвертий Харків». Нам дісталося надто тяжке радянське минуле, відголоски якого досі снують нашим містом. Ми совкові, неєвропейські, залякані, «сявки» та «ракли», але ми не винні. І знаєш що, мій Харкове? Я пишаюся, що я – твоя частинка.
Олександра КЛЬОСОВА, Літня школа журналістики «Дня»-2017
