Чому Україна джерело дешевої робочої сили?
Як повідомляє офіційний веб-сайт Пенсійного фонду України, показник середньої зарплати (доходу) на одну застраховану особу, який буде застосовуватись для призначення пенсій за 2015 рік, становить 3661 гривню 41 копійку. В травні 2016 року цей показник зріс до 4370 гривень 92 копійок.
Середньомісячна заробітна плата в Україні, за офіційними даними державної служби статистики, за січень-червень 2016 року становить 4838 грн, за червень середня зарплата сягнула позначки 5337 грн.
Це — реалії нашого життя. Як є реаліями і те, що визначити дійсну суму середнього заробітку українця практично неможливо, оскільки більше половини економіки країни знаходиться в «тіні».
Про таку ситуацію, як і про те, що потрібно зарплати робити «білими», а економіку виводити із «тіні», розмова на всіх рівнях — від експертних до владних — в Україні точиться ось уже чверть століття. Про наміри подолати ці бар’єри на шляху до заможного життя пересічного громадянина хто тільки не говорив за ці роки — президенти і прем’єри, чиновники і політики, громадські діячі і журналісти. Однак на практиці все виявилось набагато складнішим, тому що процедури - тіньові, регламенти - старі, а спадкоємна відповідальність не стала системним показником держуправління. Проблема так і залишається невирішеною. Однією з причин такого стану, який продовжується протягом двадцяти п’яти років, є банальна незацікавленість у виведенні на «світло» реальних доходів з боку можновладців і так званого промислово-фінансового олігархату.
На початку 90-х років минулого століття, допоки значна частина українського суспільства перебувала в політичній ейфорії від отримання незалежності Україною, потенціальних перспектив, що відкривалися перед українцями, колишні компартійно-номенклатурні бюрократи використовували всі наявні можливості для зміцнення влади і статків в нових умовах. Згодом до них приєдналися представники злочинного світу і країна перейшла до перманентного стану організаційних катастроф, суспільних потрясінь і повсюдної боротьби за фізіологічне виживання. Етап первинного накопичення капіталу стартував з елементарних монетарно-банківських грабунків, бандитських розборок та масової непрозорої приватизації і поступового набрав «цивілізованих» форм, коли рейдерство чи інший спосіб «віджиму» власності перейшов переважно в юридично-правову площину процедурно-регламентних форматів вже новітнього законодавства. На жаль, двадцять п’ять років для українських бюрократів і бандитів (нині нерідко поважних і шанованих осіб) виявились недостатнім терміном для задоволення первинних потреб в накопиченні капіталів. Тому цей процес, як не прикро, продовжується вже в нових суспільно-економічних умовах, що призводить до досить вагомої втрати довіри громадян та геостратегічного авторитету держави на міжнародній арені.
Відтак, цілком зрозуміло, що за минулі роки навіть теоретичне системне публічне обговорення проблеми щодо цінової диференціації фізичної та інтелектуальної праці та, відповідно, фінансової градації кваліфікованої і некваліфікованої праці не вважалось першочерговим завданням урядів, партій чи конкретних високопосадових осіб. А саме ця відсутність пропорційного співвідношення оцінки і розмірів заробітної плати і призвела, з одного боку, до брутального ставлення роботодавців (незалежно від того, приватний це сектор чи державний) до працівників, а з іншого — до відсутності справжньої ринкової конкуренції на ринку праці. Сукупність цих (не кажучи про інші) факторів призвела до створення переважно нелегального ринку наддешевої робочої сили в Україні.
Якщо до цього додати популізм політичних сил та їхніх лідерів, які постійно обіцяють українцям чергові пільги та інші форми соціального захисту, які не мають ні економічного, ні соціального підґрунтя і підміняють реформи, які мали би проводитись саме цими особами, стає зрозумілим, що країна весь цей час рухалася у зворотному від правильного напрямку. Ми продовжуємо товктися в кількох десятках (більше п’ятдесяти) законів та безлічі (понад сто) підзаконних актів, які регулюють пільги та соціальні виплати, а по суті лише нарощують патерналістські настрої у населення.
І навіть агресія путінської Росії та кричуща необхідність кардинальних змін в соціально-економічному житті не змогла переконати нинішніх можновладців в потребі рішучих і кардинальних модернізацій всіх рівнів нинішнього життя. Замість цього — чергова порція патерналізму у вигляді субсидій на оплату житлово-комунальних послуг.
Сьогодні ми спостерігаємо все більшу розбіжність у вимогах до влади з боку суспільства щодо перезавантаження відносин — із ієрархічної вертикалі до взаємовигідного партнерства — та невідповідність і неспроможність з боку влади адекватно і ефективно відповідати на виклики сучасності, де головним є своєчасна реакція на різкі зміни у політичній, економічній, соціальній та інших сферах щоденного життя.
Мабуть, саме цим можна пояснити різко негативне сприйняття в українському суспільстві досить вірної тези Президента України Петра Порошенка, яку він заявив під час візиту до Індонезії, щодо наявності в Україні дешевої і кваліфікованої робочої сили. Ми дійсно є дешевою, навіть для країн азійського регіону, робочою силою. Але проблема полягає навіть не в цьому. А в тому, що президент заявляє це на міжнародному рівні як позитив, певну умову для співробітництва і навіть синергетичного єднання країн.
Це апріорі невірне сприйняття реалій Майданної України, з одного боку, і небажання щось в цьому плані докорінно змінювати, з іншого. Бо лише тоді ми можемо перестати бути дешевою робочою силою, коли такий стан з інтелектуально-кваліфікаційним потенціалом населення стане головним болем очільників держави і вони все зроблять, щоб така класифікація щезла з міжнародного дискурсу, який зачіпає всі верстви населення України.
