Чотири дні – на життя
Чому в Україні не тільки не можуть допомогти людям, які потребують трансплантації органів, але й не підтримують їх і після здійсненої за кордоном операції?
Ще вчора я зустріла Таню Білінскі у дворі нашого будинку цілком бадьору, вона навіть похвалилася, що вже сама ходить без палички. Вродлива і тендітна, випромінювала оптимізм і надію, що і надалі все буде добре. Тетяна є моєю сусідкою, живе у наступному під їзді, але якщо дім на 200 квартир - середнє волинське село, то важко усіх знати особисто. Тому цілий рік ми були знайомі заочно, аж до її тріумфального, без перебільшення, повернення з Угорщини у рідний дім. Тетяну Білінскі на Волині називають легендарною людиною, бо багато людей робили зусилля, аби їй допомогти, порятувати. Медик на Майдані, лікар у зоні неоголошеної війни на сході України, вона отримала важке отруєння організму, коли рятувала українських воїнів у Пісках, Донецькому аеропорту... Тоді разом з обстрілами ворог поширював і невідомий токсичний газ. У Тетяни відмовили нирки і печінка, причому стан останньої був настільки складний, що в Україні на порятунок годі було сподіватися.
Їй зробили трансплантацію печінки в одній з угорських клінік, і в її порятунку, збиранні коштів, вирішенні численних проблем брали участь дуже багато людей у двох країнах. Трансплантацію зробили у січні, а одного травневого дня весь будинок зустрічав Таню біля рідного під’їзду. Довго чекали, волонтер Олена Цикіна (наша ж сусідка), яка поїхала за Білінскі в Угорщину, передавала з дороги іншому волонтеру, Любаві Дроган, де перебуває машина з Танею та її мамою. У чеканні хтоcь подумав, що треба зустрічати обов’язково з українським державним прапором, збігали у школу, що поруч, позичили. Мій 12-річний онук, якому вручили стяг, гордо стояв із ним. Бо ж сказали: Тетяна Білінскі пішла на фронт заради України, аби ворог не дійшов до осель ось таких хлопчаків.
І прапором махали, і кричали «Слава Україні! Героям слава!», були і квіти, і сльози. Була зустріч, яка підтверджувала: Україна, українці шанують своїх героїв.
Ага... Вчора у Фейсбуці, на сторінці «Допомога Тетяні Білінскі (Боско)», яку завели, коли Таня захворіла, волонтер Любов Дроган пише: «Дорогі наші! Ті, хто впродовж усього часу безвідмовно вболівав і допомагав нашій Тані! Я звертаюся до волонтерів, громадських діячів, держслужбовців та політиків, та в першу чергу до вас, побратими Тетяни, які разом з нею боролися на Майдані і в так званій АТО. Ми з вами зробили неможливе. Ми правдами і неправдами витягнули нашу Таню з лап смерті, зібрали кошти і доправили її на лікування за кордон. І, нарешті, наша Таня з нами. Та їй життєво необхідно приймати препарат, який не дасть організму відторгнути орган. Його має видавати Держава. В нашій ситуації – обласна лікарня...Зараз ліки перестали видавати. Вчора Таня отримала останню дозу. Коли будуть ліки і чи будуть взагалі – невідомо. Без них вона може прожити лише 4!!!!! дні!Я далі не знаю, що писати... Крайнього знайти важко. Всі переводять стрілки один на одного. Той не вчасно замовив... Інший – не подав, чи то також невчасно подав замовлення. Ці витрати не були закладені в бюджет і наче мають бути закладені наступного року, і, як обіцяють, тоді буде легше. Та до наступного року ще потрібно, як не важко то писати, – дожити...»
Волонтери підняли на ноги усіх. Начальника обласного управління охорони здоров’я, народного депутата Ольгу Богомолець, яка знає Білінскі ще з Майдану. Диво дивне, але Тетяні раптом видали медикаменти, яких до того в аптеці не було і не могло, як казали, бути. Але їх вистачить лише на 5 днів!
«Узаконити трансплантацію на законодавчому рівні (за презумпцією згоди) – крок надзвичайно важливий для України, – каже Тетяна Білінскі. – Це дасть можливість врятувати життя тисячам людей. Але сама операція, як метод хірургічного лікування багатьох захворювань, - це лише ланка в довготривалому ланцюгу. Є ще післяопераційний період, який передбачає приймання імунодепресантів до кінця життя пацієнта. Відомо, що через чотири дні після того, як реципієнт припиняє прийом препаратів, що пригнічують імунітет, починається реакція відторгнення пересадженого органу. А ось тут і виникають великі проблеми, з якими хворі зіштовхуються постійно. У нас існує державна програма, згідно з якою імунодепресанти можна отримати в лікувальних закладах за місцем проживання, бо кожна ОДА проводить їх тендерні закупівлі. З різних, відомих лише чиновникам причин ліки до пацієнтів потрапляють невчасно. Люди живуть у стані постійного стресу, адже боротьба за життя значно погіршує його якість. Важливо не лише прийняти закон, важливо забезпечити подальше повноцінне існування таких пацієнтів.
Не існування. А життя для таких пацієнтів. Бо інакше для чого ми з таким запалом кричали «Слава Україні!», зустрічаючи нашу героїню удома? Таня Білінскі каже, що й раніше знала, в якому страху живуть в Україні люди, які перенесли трансплантацію органів і чекають на імунодепресантні препарати. Спочатку знала ситуацію як лікар, потім – як родичка пацієнта. А тепер таким пацієнтом стала й сама.
