Джинсові перебіжки
Сказати, що мої знання про предмет розмови легко б уміщалися на денці чайної ложки, значить, кокетливо злукавити, а нам це ні до чого: адже не на семінарі особистісного зростання, курсах кодування на індивідуальність, тренажерних забігах на необтяжливе спілкування. Там — розрахунок на яку-небудь монетизацію, а у нас — спонтанна подорож у джинсове таїнство, причому, на прикладах пережитих, тому і стійких до вицвітання. Ось вже чого не робитиму, так намагатися пояснити, звідки така божевільна любов до «дворняжок» з деніму. Отже, зрозуміло — разом із тим і радянська концентрація дефіциту — ось і всепоглинаюча масова старість. Через неї пройшли, думаю, всі: нинішнім 20-річним татам і мамам уже розповіли про свою молоду джинсову лихоманку, а 40-річні та старші і так усе випробували. Вже давно міцна гравітація від масових клонів, звичайно, продірявилася, врешті-решт, джинси посіли свою нішу, та й китайські підробки давно збили «родзинки», я ж згадую особливий трепет, кажучи — найкращі джинси. Значить, улюблені. Жалкувати, не жалкуючи давно навчилася — до чого ці неспіймані миті, визнання, що не вирвалися, можна і не згадувати, хіба мало значення, хто чого хотів. Я ж шукала свої особливі джинси — щоб матеріал був нежорсткий, як брезент, а з легким невидимим пушком, ніби фланелевим, і щоб кольори перванш. Якщо життя намагається відтіснити тебе на узбіччя, а ситі часи з ясними перспективами, як і раніше, не на віддалі простягнутої руки, я одягаю, як і раніше джинси та лонгслив (так після «заміжжя» з Європою інколи іменує себе простий тільник). Правильний тільник поніжить і приголубить, а джинси, зрозуміло, ближче до тіла, що при віз або безвіз, не заманюватимуть химерними витівками, а враз зріжуть отак років 15, причому, легко, ніби мимохідь, навіть не зрозумієш у чому ж секрет. Думаю, він у задоволенні не бути пані та не стати пані, що скрупульозно продумує кожну дрібницю, не потрапити в ментальну пастку власної поблажливої елегантності, яка так старить усіх і дрес-кодовок насамперед. Назавжди закохалася в джинсову різновідтінковість — від кольору перванш до монаксконго синього, від морської бірюзи до кольору запорошеної троянди, та й колір неба завжди підкаже, як ось у цей листопадовий день, воно запропонувало не темно-синій, а це не мій варіант, а ніжно-блакитний і злегка фіалковий. До речі, у мене такі були першими, купленими з рук, певна річ, без примірки. Від великої любові до них і трепету, що зіпсую колір, коли пратиму, та ще можуть збігтися, здала їх якось без квитанції до хімчистки. Їх там і вкрали. У ті часи це було непоправно, до речі, минуло стільки років, і зараз, коли джинсовий фастфуд на кожному кроці, мої джинсові аристократи неповторні. Вони ніби нашіптували, радили — не чекай, поки стихне гроза, а вчися танцювати і під дощем, причому, все життя.
У мене є свій пам’ятний берлінський сюжет. Рівно 30 років тому, за збігом напередодні падіння Берлінської стіни, стоячи в аеропорту, в очікуванні рейсу на Київ, ми помітили деяку напругу, мабуть, у більшому обсязі, ніж щодня, але не надали значення. Наші жінки потопали в шубах, що вочевидь не за сезоном — було ще тепло в Європі, але перед митниками треба було зробити вигляд, мовляв, ношу вже давно, в ній і приїхала ще в липні. Я ж навіщось не стрималася в нових джинсах, і, нарешті, з годинною приміркою, і тому вони мене так класно обійняли, що настрій був повітрям. Лише прилетівши додому, ми довідалися про причину напруги персоналу аеропорту — зміни вже дихали в потилицю. Берлінської стіни давно немає, а ті давні джинси, уявіть собі, вже у вигляді прихваток, певна річ, саморобних, слугують до цих пір. Не вмію розлучатися.
Вивудила і у подруги її джинсову історію. Не так давно, розповіла вона мені, вирішила вона одягнути нові джинси — колоти, з кокетливими, гостросюжетними кишенями ззаду, і нові черевички. Вирішила проводжати осінь. Вийшовши, відчула, що обновки злегка тісні — і джинси, і черевички. Заспокоїла себе — розійдуться, не вперше. Легку ейфорію збив лівий — здавив ногу так, що поставив у безвихідь. Від домівки вже далеко, біль у нозі й до таксі не дасть дошкандибати. Добре, що ще залишилися в Києві кінотеатри, які працюють. На щастя, стояла якраз біля такого. Пішла на сеанс, навіть не думаючи, чи хочу дивитися фільм. Вирішила просто дати ногам відпочити, і пощастилося навіть посміятися, мабуть тому, що зняла два черевики. Перед самим кінцем сеансу, в темряві, насилу натягнула вона взуття, здивувавшись, що тепер і правий став невиправдано тугим. Коли вийшла на вулицю, якось по-чаплінівськи переставляла ноги, думала лише про одне — швидше додому. Добре, хоч джинси вже не тиснули. Поглянула на свої ноги й обімліла, виявилося, що напомацки одягнула правий на лівий і навпаки. Носки черевиків відвернулися один від одного, як опозиція від коаліції. Так, чудернацьки погойдуючись, добиралася до будинку і раптом поруч почула від незнайомця: у вас така приваблива хода і ці джинсові кишені настільки пікантні, ви просто прикрасили мій осінній день. Ми посміялися, і я йому чесно зізналася, пояснивши ситуацію, ти ж знаєш, що відразу починаю посвідчувати, правда, не знаю, навіщо. Черевики більше не ношу, не забула мук, а джинси — обожнюю, таких кишень більше немає ні у кого, та і кюлоти — мій крій. Один цікавий художник — джинсовий хіпі на ім’я Анатоль, теж підкинув свій сюжет. У 70-х він мріяв, не скажу нічого нового, про джинси. Мріяв — це не те слово. Марив, так гостро бажаючи придбати їх, що не було сил терпіти. І ось підвернувся випадок — купив. Обновку відразу взяв в оберт, доносилися вони до того, що декоративно рвати вже нічого не треба було. Мама кілька разів робила замах їх викинути, але, ні, дожили до свого зоряного часу. В одній із київських галерей надумали організувати щось подібне до джинс-party. Анатоль відгукнувся на пропозицію й обрамував свої, що знають життя не з чуток, джинси, своєрідною барикадою із згорнутих джинсових фрагментів, ніби оточивши ними денім, що стоїть у весь зріст. Дотепна інсталяція вийшла. Прозвучала. Якось уночі, продовжив він, телефонує господар галереї і запитує: скільки хочеш за свій шедевр. Спросоння кажу — 800. Галерейник уточнює: у гривнях, доларах, євро. Євро, відповів механічно і заснув знову. Тижнів за два прийшов за своїм скарбом, а мені дають гроші, мінус відсотки, звичайно, і кажуть, що цю фантазію, купив якийсь француз-колекціонер, фанат джинсових імпровізацій. Як думаєш, не продешевив часом, запитав він мене.
Хочеш чесно, довго не думала над відповіддю, я б не продала, навіть за такі непогані гроші. Лахміття, але знакове по життю, може, і гроша ламаного не варте, але люблячий погляд зробив би цей стилізований гімн джинсовий — коштовністю.
Просто ти непомітно втратив свій погляд.
Так буває.
