Формула катастрофи
Аналіз екстремальних подій є частиною моїх професійних обов’язків, але іноді я відчуваю приреченість, слідкуючі за новинами: на суто емоційному рівні складається враження, що катастрофи нас переслідують. Теракти, аварії, надзвичайні ситуації, що трапилися одна за одною у світі протягом останніх кількох тижнів, крім щирого людського співчуття і чесної людської допомоги, потребують задуматися над питанням, а чи є щось, що їх поєднує? Щось, що визначає чому ми зазнаємо втрат: людських, матеріальних, екологічних на рівні, якій іноді значно перевищує масштаб явища, що спровокувало первинну подію? Чи існує певна «формула катастрофи», яка дозволила б нам адекватно описувати надзвичайні події та реагувати на природні і техногенні загрози, підтримуючи необхідний рівень безпеки суспільства?
Коли стається чергова катастрофа завжди постають стандартні питання: чи можна це передбачити? чи можна бути до цього готовими? і чи можна врятувати більше людей і зазнати менших збитків? Якщо вийти з поля стандартної демагогії, яка передбачає висунення тотальних звинувачень та розсип простих відповідей на будь-які питання, то доведеться визнати, що ці питання не є простими, а тому потребують складних відповідей. Принаймні два останні запитання мають глибокий практичний сенс, бо задачею є саме зменшення втрат, а не управління кількістю катастроф.
Цікаве спостереження: щоб тебе помітили як неординарного, інтелектуального і модного автора, треба з розумним виглядом поставити під сумнів деякі загальновідомі і досить очевидні речі. Наприклад, теорію глобальних кліматичних змін або висновок про те, що кількість і інтенсивність надзвичайних ситуацій зростає. На жаль, на відміну від публіцистів, науковці позбавлені такої простої можливості. Вони мають все перевіряти, порівнювати і робити висновки лише на підставі вимірюваних фактів та методологічно прозорих припущень. Бо наука закінчується там, де закінчується математика.
Аналіз тенденцій виникнення надзвичайних ситуацій як у світі загалом, так і в різних регіонах України свідчить про те, що ситуація драматично змінюється, і ми можемо (поки - гіпотетично) пов’язувати це з регіональними проявами глобальних змін, не лише кліматичних, але й екологічних. Науково обґрунтовані розрахунки показують, що кількість надзвичайних ситуацій протягом останніх років невпинно зростає. Частота виникнення екстремальних подій природного характеру зросла за останні 60 років майже в 2 рази, а за останні 20 років - приблизно на 60%. В два рази зросли і світові збитки, при цьому на 70% - за останні 20 років. Тобто інтенсивність впливів (негативних) надзвичайних ситуацій зростає.
В цьому контексті ми маємо думати як про безпеку суспільства (можливість задовольнити потреби суспільства в основних ресурсах за стандартних вимог до їх якості), так і про безпеку всього, що із цим пов’язано: сталості інфраструктури, вразливості землекористування, екосистем тощо. Це означає, що ми маємо вживати заходів з управління ризиками.
Тут варто визначити, що ми маємо на увазі, коли говоримо про ризик. Ризик – це ймовірність настання негативних наслідків ймовірнісної події, що розвивається в певному середовищі за умов, які характеризуються різнорідними невизначеностями. Таке поняття ризику є достатньо всеохоплюючим, але вимагає суттєвих зусиль від дослідників для розробки заходів із підтримки сталої безпеки суспільства.
Водночас кожна нова масштабна надзвичайна ситуація призводить лише до штампування нових постанов «про підсилення», переписування посадових інструкцій та створення тимчасових комісій, до думки яких ніхто не дослуховується. І це, звичайно, не вирішує проблеми, бо продовжує традицію заперечення стратегічного планування безпеки і управління ризиками. Суть цієї традиції була блискуче сформульована ще у 30-х роках ХХ століття тов. Л. Кагановичем: «кожна аварія має прізвище, ім’я та по-батькові»; ця формула фактично зводить дослідження до розслідування, пошуку та покарання в-усьому-винних «ворогів, саботажників та шкідників». Але ж відповідальне розслідування має бути спрямованим не на покарання, а на аналіз, визначення та усунення причин і тих недоліків системи управління, що призвели до виникнення події та катастрофічних збитків.
Справедливості заради слід зазначити, що така ситуація з ігноруванням стратегічної безпеки притаманна не лише нашій державі – це розповсюджена риса, що зумовлена світовими тенденціями децентралізації і дерегуляції. Як правило, горизонт планування безпеки не перевищує 5-15 років. Це означає, що події, частота яких є меншою, ніж 10-20 років, рідко беруться до уваги. А вони і є найбільш руйнівними. Найбільш руйнівними є найменш часті події, наприклад ті, що відбуваються раз на 100 років. На них традиційно прийнято не зважати: хіба є сенс готуватися до події ймовірність якої поточного року становить 1 відсоток? Аналітики, що оперують середніми значеннями ризиків, приречені не встигати за катастрофами, бо в середньому катастрофи майже не відбуваються.
Цей недолугий парадокс має найпростіше пояснення з можливих. Наведу класичний приклад. Якщо ми скинемо камінь з літака на поле визначеного розміру (1 гектар), то ймовірність, що цей камінь (фіксованого лінійного розміру 1 м) влучить в будь-яку точку цього поля (якщо ми не цілимося) складе 1/10000, тобто буде настільки малою, що нею можна зневажати з точки зору того, хто гуляє полем. Тобто «середня ймовірність враження» точки на полі є 1/10000? Але ж камінь впаде на поле з ймовірністю 1! До цього його спонукає гравітація. Тобто загальний ризик втрат дорівнює одиниці? Аналогія з ризиками надзвичайних ситуацій досить повна – кожного короткого інтервалу ймовірність катастрофи для кожної окремої ділянки є мінімальною, але катастрофічні збитки протягом певного (достовірно прогнозованого) інтервалу в межах визначеної території є неминучими. Фахівці із статистики добре знають цей приклад, але хтось може зрозуміти, чому ми готуємося до катастроф, виходячи із «середньої ймовірності» 1/10000, але не зважаємо на 100-відсотковий ризик втрат?
Але традиція є традиція, і від експертів вимагають виконати функції пророків: вказати місце і час наступної катастрофи. А чи можемо ми сказати, де і коли відбудеться наступна велика катастрофа (де і коли впаде камінь)? Ні, таких випадків практично не буває. Але ми можемо розрахувати з достатньою достовірністю як саме ми понесемо втрати протягом визначеного періоду і, таким чином визначити показники вразливості населення і інфраструктури.
Чи корисно це? Ні, це не має ніякої користі якщо ми лише реагуємо на ситуацію, сидимо і чекаємо на вибух, щоб потім героїчно долати наслідки. Але це абсолютно необхідно, якщо ми хочемо управляти безпекою, розподіляти обмежені ресурси розумно. Власне ми і маємо ці два шляхи: або сутужно реагувати на чергову катастрофу, кидаючи всі наявні ресурси на рятувальну операцію, або розподіляти ресурси заздалегідь, керувати безпекою шляхом планування розвитку інфраструктури, розподілу фінансів і взаємодії з навколишнім середовищем. Що ми обираємо?
В контексті цієї дилеми виникає питання про новий характер ризиків у сучасному світі – «розумні ризики». Аналізуючи надзвичайні події різного роду, що трапилися останніми роками, дослідники з’ясували, що дуже часто збіг кількох небезпечних подій, окремо малоймовірних, які відбувалися на периферії системи, може призводити до колапсу всієї системи (наприклад, до масштабних відключень енергії, краху фінансових ринків, масштабних затоплень внаслідок взаємоспровокованих повеней, епідемій тощо). Було розроблено окремий підхід до аналізу впливу малоймовірних взаємопов’язаних периферійних подій на сталість всієї системи, що отримав назву аналізу системних ризиків. Описувані системні ризики характеризуються високою взаємозалежністю, тобто одні події і їхні наслідки породжують інші, причому набагато більш руйнівні та іноді зовсім іншого типу. Одним із основних висновків теорії системних ризиків стало припущення, що безпека всієї системи може бути досягнута лише координованими зусиллями всіх інкорпорованих підсистем, тобто за рахунок застосування системних підходів до управління безпекою.
Ми більше не можемо вважати себе остаточно і достатньо відповідальними за власну безпеку. Вразливість всієї системи критичним чином залежить від рішень і подій, навіть незначних, що відбуваються на периферії. Ми всі пов’язані взаємною відповідальністю.
Отже, ми всі тісно пов’язані складним комплексом взаємозалежних впливів. І аналіз цих впливів передбачає використання якісно інших аналітичних інструментів і, навіть інших типів даних, надавати які наші статистичні агенції не завжди готові. На допомогу приходять нові методи збору і аналізу інформації: геоінформаціїні технології і супутникові спостереження.
Очевидним висновком є те, що успішне управління безпекою полягає не в точному передбаченні місця і часу надзвичайної події, а в тому, щоб бути підготовленими до її можливих наслідків. Бути готовими до пом’якшення втрат, зменшення збитків, а головне – зосередженими на управлінні ризиками. Це вимагає комплексного управління використанням ресурсів, інфраструктурою, виробництвом, розміщенням людей та транспорту, фінансовими потоками тощо, виходячи не з кон’юнктурної вигоди чи ситуативного зиску окремих власників, а з довгострокової стратегії розвитку, що базується на консолідованій думці регіональної і місцевої влади, бізнесу і громади. Такий підхід може бути реалізованим в рамках так званих стратегій «public-private-social» партнерства. І саме на розробку та обґрунтування цих стратегій мають бути спрямовані зусилля фахової спільноти. Таку роботу кілька років тому розпочали науковці Інституту кібернетики НАН України і досягли певних успіхів. Чи звернуть увагу на ці можливості наші можновладці? Практика, як вітчизняна, так і загальносвітова, показує, що нажаль практично все, що не стосується «швидких грошей», швидкого політичного зиску, або очевидних привілеїв не цікавить «еліти». Але час йде, і ескалація надзвичайних ситуацій та зміна ставлення як експертної спільноти так і громадськості до проблем безпеки може змінити ситуацію.
То в чому ж може полягати «формула катастрофи»? З наукової точки зору ми маємо відмовитися від використання середніх значень при аналізі ризиків, з розумною обережністю застосовувати традиційні методи аналізу, зосередитися на сталих (так званих «робастних») методах управління безпекою, і ширше використовувати нові типи даних. З боку суспільства: здоровий глузд, соціальна відповідальність і наукова обґрунтованість мають передувати політичній доцільності і бізнесовим інтересам окремих представників владних кіл. У світі нових загроз і екстремальних викликів ми зможемо безпечно виживати лише разом.
