Гніздо з краєвидом на життя
Той, хто хоч раз відчув, що таке бездомна самотність у великому місті, коли немає ні кута, ні знайомих, навіть зайвої копійки, коли відчути себе елементарно чистим навіть не світить, той знає — це не розгубленість, це відчай. Війна, з її щоденною крадіжкою звичайнісіньких мирних благ, наочно і безжалісно пояснила це багатьом, але вона ж і підказала — треба вити, і якнайшвидше, теплі гнізда, нехай для тимчасового передиху, для паузи, яка приносить сили й упевненість, що ґрунт під ногами знову стане стійким. Так народилася ідея спеціальних хостелів у столиці, а потім і в інших містах. Дуже швидко вона конкретизувалася в Києві за адресою Михайлівська, 12-в, неподалік Майдану. Столична влада віддала покинуту будівлю трансформаторної підстанції «Київпастрансу» (останні — балансоутримувачі) в тимчасове користування самооборонівцям і волонтерам. Їхній командир, якого хлопці називають просто Степановичем, особисто звернувся з проханням у мерію, сам сплатив борг за світло і отримав добро.
Наводити у будівлі лад довелося, звичайно, власними силами. Тут було темно, холодно і дуже брудно. Після енергійного, ретельного і куражного генерального прибирання всіх поверхів одразу ж прикріпили перед входом табличку «Самооборона Києва. Чергова частина». Розпорядок дня визначило саме життя: патрулювання міста, його центральної частини, вночі і ремонт двох поверхів триповерхової будівлі (на першому — трансформаторна підстанція), яка дуже скоро стане тимчасовим притулком для солдатів під час ротації, для тих, у кого дім залишився на окупованій території і їм просто нікуди їхати. У кого з військовослужбовців буде потреба, той і заселятиметься, природно, безкоштовно. Хостел же особливий.
Першими днями спали новосели на підлозі, підклавши під голову ватники, не було елементарного, розповіли мені ентузіасти, але була спільна ідея, натхнення від того, що робиш щось дуже важливе, та й молода упевненість, що все під силу, якщо ось так дружно взятися, то можна і починати повертати змучених бійців до життя. У цьому своєрідному пункті вони зможуть переночувати, помитися і пообідати.
Пробігшись поверхами, заглядала й на кухню (з часом їх буде чотири), і в кімнати, не забуваючи милуватися загадковим, як для центру доглянутого міста, краєвидом, вмить зазначила — вже дуже чисто, немає запаху вогкості і нежитлового приміщення. До мого співрозмовника Віталія Левченка приєднуються Сашко, Максим, Артем — не всі квапляться називати свої прізвища, та це і не обов’язково, а Аміна — фельдшер «Айдару» і комендант хостела — назвавши прізвище, сказала, що можу називати її «татарський град», як охрестили на фронті. Свєта, її сусідка по кімнаті, мешканка Донбасу, боєць нацгвардії, зовсім по-дитячому запропонувала — мене звіть просто Рудою, бачите, яке у мене волосся. У всьому приміщенні смачно пахне борщем, який готує кухар Володя. Мимоволі досвідченим оком відзначила, що овочі нашатковані професійно, посуд чистий, підлога виблискує. Захотілося навіть негайно похвалити добровільного кухаря і дізнатися, як народжується меню. «Дуже просто, — почула у відповідь, — вранці говорю, що саме волонтери подарували з продуктів, і пропоную, що з них можна приготувати. Суп, борщ, печеню, плов — хлопці вибирають. Так і живемо, одне правило, щоправда, залізне — кожен сам миє за собою посуд».
Віталій: «Мене вразило, як кияни миттєво відгукнулися на те, що нам потрібно буквально все. Принесли постільну білизну, посуд, світильники, подушки, меблі в робочому стані. Особливо запам’ятався мені один нестандартний киянин, який привіз нам меблі і багато всього потрібного, в його шафу я навіть закохався, в ній вже висять наші речі, а потім запропонував детальний план з облаштування й упевнено сказав — тут повинно бути так! З особливим наголосом, одразу зрозуміло — лідер. Мені подарував солідний блокнот, аби все записував, жив і працював за планом. Я, щоправда, і сам вважаю себе лідером, але вчитися люблю. Днями зазирнув незнайомий електрик і запропонував провести внутрішню проводку на всіх поверхах, там згодом житимуть 40 людей. Все це, зрозуміло, безкоштовно, адже ми теж служимо не за винагороду. Обов’язково оголошуватимемо суботники, адже допомога нам потрібна постійно. До речі, перший хостел вже працює в Києві на вулиці Деревообробній, 5. Він розрахований на 12 осіб. Якби у нас були всі будматеріали, за місяць закінчили б реконструкцію. Адже кожен взаємозамінний, як і належить бійцям швидкого реагування навіть у мирних обставинах. Моє відкриття — хороших людей дуже багато, і тут працюють друзі ще з Майдану. Якщо хтось захоче нам допомогти, даю мій номер телефону: 063-915-16-17».
Сашко. Механічно погладжуючи свій амулет, здається, подарований мамою, з яким парубок не розлучається, розповів, що любив з батьком реставрувати дерев’яні вироби, але безпосередньо ремонт у квартирі ніколи не робив. Зараз вже все вміє: і клеїти, і шпаклювати, і малярувати. Були у нього злети і падіння, додав, був і начальників охорони великої кулінарної мережі і безробітним, жив по три доби 2002 року в автобусі на різних акціях і запам’ятав назавжди уроки командира роти, який, вважає, виростив з нього чоловіка: нікого і ніколи не добивай на землі, у сильного — честь і в цьому.
Максим: «У добровольчому батальйоні «Айдар» зараз воюють мої мама і вітчим, сам теж нещодавно звідти. З передком (так тут називають передову) здзвонююсь постійно. Всю інформацію знаю з перших вуст. Тут же, в нашому домі «Любителів АТО», роботи незміряно. До того ж найбільша відповідальність — патрулювання в центрі. Нещодавно в нашу чергову частину самооборони прибіг чоловік і сказав, що неподалік бешкетник розбив каменем вікно іномарки. Наші бійці його затримали і передали міліції». Помічаю, що у Максима недавно був перелом носа, видавав характерний шрам і те, що він мимоволі постійно погладжує його. Розумію, гоячись, рана свербить.
Аміна. Комендант хостела і фельдшер батальйону «Айдар» знову збирається в Щастя. Там — і її чоловік, який, розумію з її розмови по мобільному, самовільно зірвав гіпс з недавно поламаної руки, тому Аміна його відчитувала. Вона — з кримських татар, і розповідаючи про свій дім, ось що пригадала. Коли зухвале новосілля завітало до Криму, багато кримчан, зокрема і її сусід, вивісив життєрадісний вітальний плакат «Крим наш!». Зараз після того, як курортний сезон був провалений повністю і в кишені порожньо, такі плакати без усілякої команди зникли. Ось і весь «Крим наш». Раніше кримчани любили після літнього сезону, восени і зимою, й самі подорожувати екзотичним зарубіжжям, тепер все — фініш. Її ж дім зараз — «Айдар», а запах рідного Криму сниться.
У Михайлівське гніздо нещодавно привезли нові двох’ярусні ліжка, індивідуальні шафки, нову плиту. Все хороше тільки починається, адже до багатьох тут прийшло і кохання — до тих, із ким розмовляла, і до тих, хто хотів щось додати, але посоромився. Так, мені їхні очі все розповіли. Тому і побажала напередодні Дня Валентина, до якого сама і не ставлюся з якимось особливим трепетом, аби любили їх дівчата щиро і без зради. Таке побажання тим добре, що воно ніколи не застаріває. Вже повірте на слово.
P.S. Якщо комусь волонтерський порив підкаже і виникне бажання допомогти, хлопці дали свій банківський рахунок. Ось він:
Приватбанк 5168-7556-0256-0175
Лавровський Артем Миколайович
