Картинки зі свята
«09.10—14.10.2015»
Уперше у своїй історії Україна відсвяткувала День свого захисника 14 жовтня. Коли майже рік тому 21 лютого Президент оприлюднив це своє рішення, в основу він ставив необхідність відновити історичну спадкоємність Української держави не з Радянською імперією, а з минулим українського народу — козацькою Україною (і зважаючи на міф про утворення УПА 14 жовтня 1942 року). Та все ж, щоразу звертаючись до історії, не варто забувати, що Кліо капризна та злопам’ятна й не прощає поверхневого до неї ставлення. Тому й вийшло, що обидва свята, пов’язаних з українською армією, — День захисника України 14 жовтня і День збройних сил України 6 грудня, насправді несуть у собі чорний шлейф минулих поразок і навіть геополітичних катастроф.
Свято Покрова пресвятої Богородиці має історичне коріння на кілька століть глибше козацької України. Його заснування пов’язане з константинопольською церквою Богородиці у Влахернах — храмом, заснованим у середині V століття поблизу однойменного палацу імператорів Візантії. З перших століть християнства довкола храмів годувалися подаянням жебраки, каліки, юроди. Цю останню категорію зараз прийнято трактувати як божевільних, але в середньовічній Візантії це була одна з форм чернечої аскези. Тому колишній раб слов’янського походження Андрій, якого пізніше канонізували як Андрія Юродивого і який на початку Х століття жив подаянням біля Влахернського храму, був не лише при своєму розумі, а й навіть був навчений грамоти та Святого Письма і мав власних учнів і послідовників. От йому і явився одного дня образ Пресвятої Богородиці, яка спершу помолилася за християнський народ, а після закінченні молитви на знак заступництва простягнула над ним свій покров.
Влахернська Богоматір неодноразово являла свої чудеса і протягом століть до Андрія Юродивого, і в його часи захищаючи Константинополь від набігів варварів — арабів, болгар, і наших з вами предків — русів. У «Повісті временних літ» розповідається, як під час набігу на Константинополь русів Аскольда занурення ризи (власне, того самого покрову) Богородиці у води Босфору викликало шторм, який розкидав флот загарбників. Згідно з літописом це була перша поява Русі на міжнародній арені і перша її гучна поразка.
Та все ж шанування Покрова Пресвятої Богородиці в самій Візантії мало місцеве значення, яке не можна порівняти зі значенням цього свята для православних Східної Європи. Його запровадження на Русі традиційно пов’язується з князем Андрієм Боголюбським (така, саме тим, на якого у нас прийнято покладати відповідальність за розгром Києва 1169 року), на честь перемоги над волзькими булгарами (предками казанських татар) 1164 року.
Візантійське свято на честь перемоги над русами, пізніше засноване на Русі лютим ворогом Києва, лише через багато століть отримало свій статус у українських козаків. Саме цього дня козаки розходилися з Січі на зимівлю, а у селян до цього дня закінчувався цикл сільськогосподарських робіт — адже Богородиця до цього дня вкривала землю листям, а бувало й снігом. Свято не воїнів, а небесного заступництва за християнський народ, первинний сенс якого був втрачений на початку ХХ століття.
День захисника України в християнське свято на честь поразки війська русів, а День збройних сил України 6 грудня, в день взяття ордами хана Батия Києва — погодьтеся, важко ще де-небудь у світі знайти ще приклади таких парадоксів.
ДУТИЙ ПУТІН
Коли наші професійні націонал-патріоти — прибічники негайного наступу на Москву — звинувачують Президента України в слабкості, вони навіть не уявляють, наскільки вони далекі від істини. Як виявилося, він з першого дня із заздрістю стежив не лише за своїм російським колегою, а й за українськими політиками — героями запальних фотосесій і відеороликів на військово-патріотичну тематику. Стежив-стежив і не витримав. Як наслідок показові «випробування» Петром Порошенком модернізованого на українському підприємстві ще радянського винищувача-перехоплювача СУ-27 викликали гіркий сміх у більшості українців.
«Героїчне» амплуа російського президента давно перетворилося на фарс, на об’єкт кепкувань не лише в Україні, а й в усьому світі. Уже через кілька місяців після вступу на посаду, 2000 року, Володимир Путін здійснив свій перший показовий політ, і відтоді він неодноразово літав на винищувачах, бомбардувальниках і навіть «гасив пожежу» з літака МНС. Він неодноразово підкорював морське дно, збирав урожай на комбайні, «рятував» журавлів і тигрів з найсумнішими для них наслідками. 15 років на посаді президента не вистачить, щоб встигнути за невгамовною фантазією його політтехнологів, за непомірними амбіціями диктатора. Багато хто в Росії намагався, а місяць тому депутат Державної думи в нападі вірнопідданської старанності навіть застряг у танку, звідки його п’ять годин намагалися витягнути рятувальники.
«Тепер на морське дно за амфорою», «з журавлями в небо», «залишилося лише завести українську Кабаєву»... — Чи варто дивуватися такій реакції українців, які в льотчику-президентові із зовсім не спортивною фігурою побачили не образ захисника України, а невдалу копію російського диктатора. Кожен захищає Україну по-своєму. Зі зброєю в руках, рятуючи життя поранених бійців, вкладаючи свої кошти, свій час, свою душу у волонтерський рух. Щоденною працею відтворюючи розікрадену за десятиліття тотальної корупції оборонну промисловість. Дивлячись на сьогоднішню українську армію, важко недооцінити й роль Президента в тому, що мало чим більш ніж за рік з армії на папері вона перетворилася на злагоджену машину, що на полях Донбасу поховала плани Кремля на відродження імперії. На предмет гордості кожного українця. Армія-захисник, а не іграшка, бездумний інструмент диктатора, як у Росії. То до чого був цей показовий політ, до чого позерство й фальш, якщо є реальні справи? Якщо всього за рік українська армія нагодована, одягнена, взута, озброєна? Одне це стократ красномовніше за будь-яку фотосесію Президента — чи то в танку, чи то в літаку.
ДОБРИМИ НАМІРАМИ
Так уже вийшло, що виставку військової техніки на Михайлівській площі я бачив трохи раніше її відкриття, на ходу «героїв» з петардами, бітами й ножами під прапорами кількох радикальних партій йти не збирався. Тому частину святкового вихідного дня 14 жовтня, як і більшість киян, я присвятив домашнім справам. В «Ашані» було не проштовхнутися, касирам там було зовсім не до свята. Зате на ринку панувала інша атмосфера — між рядами було накрито кілька столів, а всі без винятку знайомі жінки-продавці привітали мене з «чоловічим днем». Утім, Фейсбук мене про це попередив ще у вівторок, коли сини моїх друзів на їхній загальний подив прийшли зі школи з дарунками від однокласниць.
Пахло «совком». Начебто 14 жовтня ми святкували День захисника України, але вийшло так, що багато хто просто механічно переніс 23 лютого на середину осені. Ми дуже старалися. — У найкращих традиціях витягнули з нафталіну історичні міфи, організували костюмовані фотосесії й показові польоти керівників держави. Ми привітали хлопчиків і чоловіків з тим, що вони по кілька разів за день ходять у кабінку з літерою «М», а не «Ж», хоч деякі з них у цих самих кабінках ховалися від повісток з військкомату. У результаті вийшло, що, незважаючи на війну, що триває більш як рік, у більшості своїй ми так і не зрозуміли, чому присвячено це нове свято.
Потенційних захисників не буває. Для цього недостатньо бути чоловіком, мати паспорт громадянина України й навіть військовий квиток. Як мати паспорт громадянина не означає цим громадянином бути. Поки що це свято не для всіх. Для більшості це лише ще один вихідний день, ще один привід випити. Країна важко, неохоче пробуджується від радянського інфантилізму, настирливо продовжуючи відзначати два Різдва, два Нові роки, тепер от два Дні перемоги й два 23 лютого. — По старому й за новим календарем. І обурюючись, чому офіціанти запізнюються з обіцяними їм у меню змінами їхнього життя на краще. Наївно сподіватися їх змінити. Ця пострадянська Україна так і доживе свій вік, а нові свята здобудуть свій сенс і традиції лише для тих поколінь, що прийшли їм на зміну, зусиллями тих, хто сьогодні захищає, хто змінює цю країну — своєю кров’ю і своєю працею.
