Химери російської ліберальної публіцистики
або Про панівні риси ментальності інтелігенції РФ у ХХІ столітті
Здається, вже нічого з того, що діється у Москві, не повинно нас дивувати. І справді не дивує, якщо йдеться про Кремль, Луб’янку чи телебачення. Але не перестаєш дивуватися, м’яко кажучи, дивовижній необізнаності російських ліберальних симпатиків України щодо предмета їхньої симпатії. Винятки можна перелічити на пальцях, і добра половина з них — автори «Дня». А от інші постійно демонструють суміш проникливих суджень (коли йдеться про «совкові» світоглядно-соціальні групи на українських теренах), імперсько-шовіністичних забобонів (коли йдеться про українську історію) та банального невігластва (коли розмова заходить про українську культуру).
Отже, московська публіцистка і письменниця Юлія Латиніна, передача «Код доступу», радіостанція «Эхо Москвы», 1 липня цього року. Перша частина передачі присвячена сюжетам про збитий російським «Буком» над Донеччиною пасажирський малайзійський «Боїнг». Розгортаючи ці сюжети, Латиніна робить такий історичний екскурс: «Дальше, собственно, если бы я писала доклад, я бы перешла к истории событий... Я бы начала издалека, что проблема, существующая сейчас ситуация в истории Украины и России была заложена большевиками, которые в поисках поддержки отдали Украине часть Российской империи, которые искусственно поддерживали украинский язык...
Должна сказать, что если бы не большевики, то к концу XX века Украина, ну, имела бы примерно то же самое, что Шотландия. То есть даже Шотландия может отделиться от Англии, но она по-прежнему говорит на английском. Даже Ирландия говорит на английском. В начале XX века украинский язык был бы в Украине, ну, примерно такой же, как сейчас бретонский во Франции. Это язык части необразованного населения.
Поэтому когда в 1991 году развалился Советский Союз, то образовалось искусственное государство не в плохом смысле этого слова, а в том, что если бы это государство было при большевиках нарезано другим образом, то мы понимаем, что оно распалось бы другим способом.
И началась проблема у этого государства украинизации, когда подчиненный и, в общем-то, пусть простят меня мои украинские друзья, не так культурно развитый язык как язык русский, должен был завоевывать свое место под солнцем, в том числе и за счет тех людей, которые всегда говорили на русском языке и считали, что это их родной язык и что это язык, на котором они официально могут общаться».
Дуже важко якось це коментувати, чи не так? Але ж потрібно...
Якщо стисло, то Латиніна й ціла плеяда російських лібералів не помічають того банального факту, що коренем майже всіх чинних проблем українсько-російських відносин є російський імперіалізм — як на державному, так і на національно-ментальному рівнях, як у ХІХ, так і в ХХІ століттях.
Не випадково російський поет Євгеній Євтушенко свого часу написав:
«Даже дворничиха Парашка
армянину кричит:
«Эй, армяшка!»
Даже драная шлюха визжит
на седого еврея:
«Жид!»
Даже вшивенький мужичишка
на поляка бурчит:
«Полячишка»
...Бедняков,
доведенных до скотства,
научают и власть
и кабак
чувству собственного
превосходства:
«Я босяк,
Ну? а все же русак!»
Ось вони, панівні риси російської ментальності і ХІХ, і ХХІ століть...
Більшовики, які спочатку всерйоз не вели мову навіть про автономію, не те що про незалежність України, врешті-решт змушені були забути про різного роду «Донецько-Криворізькі», «Одеські», «Таврійські» та інші «республіки» і змиритися — увага! — з проведеними зовсім не ними, а Центральною Радою і гетьманом Скоропадським українськими кордонами (ясна річ, із застереженнями на користь Росії — скажімо, щодо Криму, Кубані, Таганрогу тощо). Що ж до підтримки української мови в 1920-х, то це також був вимушений крок, без якого шансів утриматися комуністична влада на українських теренах не мала. Йшлося при цьому про органічні процеси, наслідком яких, зокрема, стало виникнення на початку 1930-х такого явища, яке в документах ОГПУ отримало назву «єврейська петлюрівщина»...
І причому тут більшовики, коли на виборах до Всеросійських Установчих зборів 1917-го українські партії одержали масову народну підтримку, а в Севастополі тоді ж адмірал Михайло Остроградський здійняв над 2-ю ескадрою панцерників синьо-жовті прапори? А якщо зазирнути ще глибше в історію, то з’ясується, що лейтенант Шмідт, керівник повстання моряків у Севастополі 1905 року, був учасником українського театрального гуртка, так само, як і лідери повстання на панцернику «Потьомкін» — Вакуленчук і Матюшенко. А започаткував цей гурток морський офіцер, видатний інженер-конструктор Левко Мацієвич, котрий не тільки у своєму колі та сім’ї розмовляв українською мовою, а й був твердо переконаний, що Україна невдовзі здобуде державну незалежність.
І взагалі — як кандидат філологічних наук Латиніна може казати, наче якийсь Діма Табачник, що на початку ХХ століття українська «була мовою частини неосвіченого населення»? Не буду нагадувати імена українських письменників того часу, котрі творили на найвищому рівні, нагадаю лише, що український переклад Євангелій розійшовся ще до 1917 року накладом у сотні тисяч примірників, а після 1917-го — теж у сотні тисяч...
Ну, а щодо «недостатньої культурної розвинутості» української мови, то Левко Боровиковський ще за життя Пушкіна надрукував переклади двох його віршів, а Євген Гребінка — поему «Полтава». І зауважень з боку Пушкіна не було, бо ж, очевидно, він не вважав навіть тодішню, далеко ще не вишукану літературну українську мову «не досить розвинутою»...
Втім, схоже, Пушкін менше хибував на імперсько-шовіністичні комплекси, аніж нинішні російські публіцисти, чи не так?
Так само не помічає Латиніна російського імперіалізму і неоколоніалізму, коли веде мову про зовсім нещодавню історію: «...В Кремле все это время не знали, что в Украине угнетают русских, не делали никаких попыток создать хотя бы карманные партии, которые бы разговаривали о существовании какой-то Новороссии. Никто ничего не взрывал, зданий не занимал, демонстраций не устраивал». Чи треба доводити, що це не так? Що і про «гноблення росіян» в Україні у Москві йшлося не лише за часів Путіна, а й за часів Єльцина? Що «новоросійські» партії створювалися, що їхні діячі проходили вишкіл на Валдаї, що майбутніх бойовиків готували в таборах на території України під керівництвом сумнозвісного депутата Колесніченка?
...Але чи не забагато ми хочемо від Юлії Латиніної та її колег? Соратник Сахарова, багаторічний політв’язень Револьт Піменов стверджував у роки перебудови: «Винниченко та Петлюра створили першу у світі антисемітську партію» (це Петлюра, якого під час навчання в семінарії його друзі за юдофільство звали «жидівським батьком»? Або Винниченко, одружений з етнічною єврейкою?). А Валерія Новодворська у своєму курсі лекцій з історії Росії (1990-ті роки) дотримувалася того, що Грушевський назвав «звичайною схемою «московської» історії», тобто побудованої на фальсифікації фактів схеми обґрунтування величі Росії та належності України до «русского мира». Тож, мабуть, все слід перестати дивуватися — і сприймати лібералів Росії такими, якими вони є, з імперськими комплексами та шовіністичними химерами.
