Комплекс лівих мотивацій
Резонансні події породжують сплески громадських дебатів. Без них кожен займається своїм. За принципом «моя хата скраю». Хто порається в городі. Хто пиляє бюджет. Хто бере хабарі. Хто їх роздає. Хто ретельно «оптимізує податки». Хто ці податки безбожно плодить й розмножує, хто контролює все й усіх, щоб нічого не пройшло повз нього самого. Суспільство одноосібників. Все було б добре, якби не одне «але». Як би ми не хотіли особисто жити краще, ми нікуди не дінемося з громадського корабля. І світ так влаштовано, що кожен корабель держави формується своїми громадянами. Цей корабель потрібно прибирати, відновлювати після аварій, розбудовувати, покращувати, заправляти й ним керувати, щоб плив він в унісон з цивілізованими кораблями інших країн. Будь-яка дія не повинна мати подвійного наміру. Одного декларованого відкритого, а другого — ретельно прихованого реального.
Таких прихованих намірів можна перерахувати безліч. На прикладі футболу й останніх його списометань. Натуралізували бразильця Марлоса. Явна мета — підсилити збірну. Мета зрозуміла й реальна. Ну немає сьогодні українців, гідних вийти у складі команди, та так, щоб не просто вийти, а зіграти й чогось командою досягти. Майстерність колишнього бразильця, загалом на тлі наших гравців, не має викликати сумнівів у тих, хто хоч трохи тямить у футболі, або дивиться його не лише під пиво й міцніші напої. У мене є «комфортна впевненість» у тому, що метою натуралізації була саме та, що описав вище. Але за кілька днів мені потрапило на очі ще кілька версій конспіративного штибу. «Шахтарю потрібно зменшувати кількість іноземців, щоб влізти у ліміт на легіонерів». Версія навіжена тому, що ліміт на аж 4-х українців у складі загалом смішний. Он навіть в Китаї дозволено 3 легіонери. У нас — 7. При цьому китайський футбол зростає. А наш просто здох. І не через кількість легіонерів. «Гравця збірної можна продати дорожче». Ну, тут не посперечаєшся. Інше питання, що на Марлоса й без цього є попит. Але він ще потрібен «Шахтарю». За такою логікою треба обов’язково заграти за збірну умовних Кобіна, Громова, Гладкого, Федорчука, Малишева й ще купу тих, кого б із задоволенням куди-небудь продали, якби на них був хоч якийсь попит. Головний тренер збірної — не камікадзе, щоб грати проти себе. Є, звичайно, приклади вчинків камікадзе у попереднього наставника. Але Шевченко явно на цю роль не претендував ніколи. «Марлос зайняв місце талановитих українців». Так. Зайняв. Теж, безперечно. Ось тільки потрібно було б перерахувати прізвища тих українців, чиє місце він посів. Хто не потрапив до збірної з тямущих українців? Особливо тих, хто може обіграти суперника один в один або вдарити точно по воротах. Пас на разі мало кому в Україні дається. Навіть Марлос. «Марлос змістив Ярмоленко з його звичної позиції». Так. Змістив. Іноді у грі Ярмоленко зміщує Марлоса. Вони міняються, створюючи хоч якийсь елемент несподіванки. Не розтікаючись мислю по древу, Марлос — однозначне посилення збірної. Але ми ж не можемо без пошуку прихованого сенсу! Бо в житті кожного цей прихований сенс і «таємна мотивація» — звична річ. У парламенті не найкращі люди країни, а ті, хто готові за гроші робити все, що господар скаже. Господарі ніяк не можуть домовитися, коли й як легалізувати свої статки та активи. Контролюючі органи б’ють по руках дрібноту пузату, заробляючи на лояльності до тих, хто працює по-великому. Ось і виникає питання, а чи можна грати у футбол просто від душі? Хотіти виграти не тому, щоб продатися подорожче за кордон, а тому що ти завжди хочеш вигравати? Виходити на поле не тому, що потім підеш до каси за зарплатою, а тому що любиш грати у футбол? Судити (і не тільки матч) не тому, що отримаєш плату за рішення, а тому що тобі небом дано бути чесним і справедливим? Карати не тому, що заробляєш, знімаючи загрозу за відкуп, а тому, що не терпиш наруги над суспільством, в якому живеш?
Багато таких питань. Як і багато деформацій суспільного устрою, пов’язаних зі зміною суспільного ладу. Було б непогано на ці питання відповідати й рости над собою. Всьому суспільству. Щоб в парламенті була Палата лордів. Щоб звання «Лорд» було заслужено поколіннями гідних громадян своєї країни. І так не лише в парламенті. Скрізь. Щоб бути гідним не обов’язково бути багатим. У нас поки це мало хто розуміє. Багатій або забезпеченій людині простіше стати гідним. І показати приклад гідності іншим. Щоб закінчилися ешелони посилів із потрійним дном. Бачу одне, кажу інше, думаю третє. Треба починати вірити один одному. Інакше — квит.
