Кордони пам’яті
У Сватовому, яке завжди більше дивилось на слобожанський учений Харків, ніж на пролетарський зросійщений Луганськ, дихає Україна
Цими днями три роки тому до невеличкого містечка Сватове, що на півночі Луганської області, завітали незвані «гості». З автоматами. Загін, який тоді називав себе кумедним словом «Призрак», очолював сумнозвісний Олексій Мозговий. Приїхав він до рідних країв, адже сам був родом із Нижньої Дуванки, що під Сватовим. Місцева влада, й зокрема мер Євген Рибалко, зустрів «гостя» без особливої радості, але проводив до Білого дому. Як потім у бесіді зі мною розповів сам Рибалко, коли розпочалася жорстка бесіда із Мозговим, то довелося взяти останнього, як кажуть донецькі, «на понт». Мер, який до того добре знав Мозгового, просто сказав йому: «А ти, Олексію, переконаний, що на тебе зараз не дивляться снайпери?». Мозговий поїхав зі Сватового ні з чим. Поїхав до Троїцького, де «ловити» йому особливо не було чого, адже те містечко (а насправді село районного значення) не мало вже само по собі стратегічного значення. Сватове ж могло стати воротами для відходу або навпаки допомоги з РФ банді Гіркіна, який тоді вже окупував Слов’янськ. Головної мети Рибалки було досягнуто — Мозговому не дали зустрітись із біснуватим екзальтованим натовпом, а отже небезпечне шоу провалилося.
Я прогулююсь Сватовим — містом, яке не впустило до себе чуму «сепаратизму», а насправді поліцаїв, наймитів, звичайних окупантів. Місто готується до свят. Тільки у повітрі вже немає тої тривоги, яка електризувала атмосферу три роки тому. Тоді на деякий час Сватове стало навіть обласним центром. Тут розташовувалась і обласна адміністрація (точніше те, що від неї залишилось), і міліція. Пасторальне містечко закипіло людом, зажило новим життям. Зараз хвиля переселенців зійшла, й береги річки Красної, яка вужем повзе крізь Сватове, знають лише метушню жабенят, які цієї пори особливо галасливі.
Та війна поруч. Військові на посту під мостом, які намагаються не привертати до себе особливої уваги, не схильні до розмов. Проте сумні очі видають моральну втому. Кілька років тому я питав їх про службу, про настрої у місті. Найстрашніше, що доводилося їм бачити, це «Вантаж 200». Лякає не сама війна (у критичні миті адреналін нівелює страх), а її смертельне мовчання, що застигло на обличчях хлопців, ще юнаків. Лякають вивернуті нутрощі її жахливої суті. Зараз кількість військових помітно зменшилась у місті. За порядок повністю відповідає поліція. Про близькість війни тут нагадує військовий гелікоптер, який періодично пролітає над Сватовим на низькій висоті.
Школярі, яких ведуть учителі з червоними прапорцями (ні, не радянськими, а сигнальними) до пам’ятника солдату-переможцю, коли бачать цей гелікоптер, махають йому руками. Цього металевого зеленого птаха, який чимось нагадує бабку, з землі можна роздивитися в деталях. Вчителька вимагає від дітей уважності на дорозі, й вони, як каченята, весело прямують до пам’ятника через дорогу. Їм доведеться ще багато чого зрозуміти. Коли восени 2015-го року тут вибухнув склад зі снарядами, цим малятам довелось почути голос війни. На разі незрозумілий, але відчутно жахливий.
Щоб пізнати саме Сватове, а точніше ту Слобожанщину, яка знаходиться у безпосередній близькості до Донбасу й ворога, треба відкинути спроби ідеалізації. Те, що ці землі не пустили до себе ворога, ще не говорить про те, що небезпека минула. І, як це не дивно, без «старого мовчуна», матір якого походила з Чернігівських козаків, Шолохова з його «Тихим Доном» тут не обійтися. Станиця Вьошенська знаходиться на відстані 200 км від цих місць прямо на Схід. І там, і тут ці дуже схожі землі заселяли козаки. І на Дону, і на Слобожанщині войовничість не була відірвана від господарства, від щоденної праці.
Пам’ятаю, як ще в Луганську люди купували квитки «на Вьошкі». У Сватовому казали простіше: «До кацапа». І нічого в цьому слові образливого не було. Мій дядько не по крові, який так і не дізнався долю свого батька, що назавжди одного разу зимою пішов углиб снігу війни, казав про своїх родичів: «кацапье необразованное». Так, як є.
Якщо уважно читати «Тихий Дон», то можна зустріти безліч українських слів, а майже всі імена вимовляються на український лад. І це на Дону, в Росії. У Сватовому, яке завжди більше дивилось на слобожанський учений Харків, ніж на пролетарський зросійщений Луганськ, дихає Україна. Дихає на рівні підсвідомості навіть у тих хто навернувся в іншу «віру». Русифікація тут повним ходом почалась за радянської влади, коли були закриті всі українські школи. Через довгі роки вже покійний голова Сватівської Райадміністрації Володимир Просін у 90-ті роки намагався всіляко вивітрити цей російський окупаційний сморід.
Та проросійськість тут має особливу основу. Одвічна біда — провінційність — злим геном проявляється тут у пошуках сильнішого. Саме тому російська пропаганда знаходить у мізках багатьох місцевих благодатний ґрунт. У самій провінційності немає нічого поганого. Адже в провінції народився талант Івана Франка й Тараса Шевченка. Зрештою і згаданий Шолохов «з низів». Але ця сама провінційність перетворюється на потворне явище, коли починає видавати обмеженість.
Сусідка по вулиці відверто не розуміє, навіщо моя мама ходить до бібліотеки. «Ой, що про любов книжки читаєш? Про любов? Ага-ага» — дурнувато посміхається вона, спершись на сапку. Це «ага-ага», як матюк, набуває різних значень в залежності від інтонації. Ця сама сусідка, яка знає мамцю ще зі школи і мабуть забула, що вона колишня викладачка української мови, насмілюється поправляти маму в розмові: «Не кажи «відверто»! Де це ти таких слів набралась?».
Пихато повчати — бажання, яке видає рафіновану провінційність у найгіршому розумінні цього слова. Такий співрозмовник знає все, знає як і знає чому. При чому аргументи тут річ найвразливіша, адже проти них завжди стоїть бронею тупа безапеляційність. «Хорунжа» (її померлий чоловік носив прізвище Хорунжий) ВІДВЕРТО підкреслює свою зневагу до мови. Сама ж вона послуговується суржиком, більшість слів якого, хоч і адаптовані під «русский язык», але все ж таки залишаються українськими. Здається, що суржик і є справжньою місцевою мовою. Саме мовою. До нього дійсно треба ставитися з повагою, але не там де російські слова перетворюються на жахливу кальку виключно внаслідок окостенілості мислення та схильності до мавпування. Часто те, що ми називаємо зневажливо суржиком, є природнім діалектом. Таким, як і на західній Україні. Однак це не скасовує необхідність знання класичної мови. У мові все ж таки потрібен камертон.
Потреба читати, поглинати інформацію в мами з дитинства. Колись вона вступала до Педагогічного інституту в тоді ще Ворошиловграді. Здала екзамени, а повістки все не було. Так вона й подумала, що не пройшла... І лише випадково знайомий, який вже навчався там, побачив її прізвище з... іншою адресою. Система була проста: якщо 15 днів без причини не з’являєшся, то на твоє місце ставили «своїх», так званих «вільних слухачів», які не пройшли екзамен. Це до розмов про те, що «за радянських часів не було корупції». Корупції може й не було, але був «блат» зі схемами проштовхування «своїх». Так саме, як інфляції майже не було, але був дефіцит. Доля склалася для мами вдало. Каламайка, таке дівоче прізвище матері, не загубилася і, завдяки згаданій випадковості, встигла потрапити до інституту.
Зараз нове сватівське покоління вже думає про фітнес, намагаючись боротися із вадами фігури, зневажає роботу на городі, але ще блукає між рядками пустопорожніх книжок, фільмів і телепрограм. Світ захоплює поверховістю. Пірнути вглиб — вчинок одиниць, адже для цього мало плескатися на поверхні як вутятко (каченя). Потрібно набрати в легені повітря й зануритись. Спочатку важко, потім легше, а згодом глибина дає новий вимір висот. Луганськ з його університетами тепер для сватівчан закрито. Але не можна сказати, що від того хтось відчуває особливу втрату. Окупант дав привід не озиратись назад. Харків, Суми, Київ — ці міста ваблять абітурієнтів. І саме серед цього покоління найбільше проукраїнських настроїв. Однак особливо боляче читати повідомлення у Viber від подруги з окупованого Стаханова: «Я так чекаю свою подругу й Україну»... Україна там дуже близько і дуже далеко. Від усвідомлення цього синьо-жовтий прапор над Міською Радою, де колись був кінотеатр «Восход», а поблизу стояв Ленін, має особливий зміст і сенс. На місті Леніна тепер чудовий дитячий майданчик. Від комуністичного істукана не залишилось і п’єдесталу.
Та на жаль не все так гладко у свідомості старшого покоління.
«Янукович хлопців жалів, а Аваков на смерть посилає» — таке можна почути, наприклад, у черзі за субсидією з вуст дідусів. Сидить такий старче з головою, схожою на велику цеглину, і просторікує про Януковича, Авакова й, безумовно, про Порошенка. «Ага-ага» — підтакують йому вдячні слухачки, засмаглі на своїх городах бабці з чорними руками. Ці руки ні у бабць, ні у дідусів вже давно не відмиваються. Якщо у роботяг Донбасу руки чорні від вугілля, то у місцевих слобідчан від землі. Що бачать вони окрім свого городу? Як далеко простягається їхня свідомість? Далі сапки чи лопати? Втомлені, вони у своїх хатах вмикають телевізор, де «Інтер» їм розповідає про «Бессмертный полк», а Рабінович палко навчає, як треба українцям жити на своїй землі. Тепер у багатьох стоять супутникові тарілки, й російська інформаційна каналізація потужним потоком вливається у мізки сватівчан. Мізків, що загнані до кутів нагальних проблем. Пенсія 1200 грн — що ще потрібно для того, щоб вони прагнули почути російську пропаганду та «клювали» на популізм балакунів?
Дорога до бібліотеки. Цією дорогою я ходив у Сватовому з дитинства «до центру». Пам’ятаю березень 2014-го. Тоді я востаннє приїхав до Сватового, коли ще можна було напряму повернутися до Луганська. Перед тим мені увесь час снились якісь літаки, які то літали, то падали у нас у городі, а я все не встигав їх зняти. І прокидався із відчуттям розчарування — якби й устиг сфотографувати, то все одно в реальність зі сну не візьмеш нічого. І тут... чимчикую я як завжди цією дорогою. Назустріч мені двоє хлопців. Аж раптом свист, гуркіт, над нашими головами з північного сходу на дуже низькій висоті полетів Су-27. З підвісками. Тобто «не порожній». Розгледіти, чий він, нереально — все ж таки не «кукурузник» на фанерних крилах. Лише сріблястий блиск крил промайнув перед очима, наче блешня по воді. Щелепи, що в мене, що у хлопців навпроти впали до колін. Дивимось один на одного — що то було? А сам думаю — почалося?
Насправді, то були наші. Літали, примірялися, придивлялися, а можливо й натякали. Головне відчуття — якщо вже винищувачі почали літати, то справи кепські. В принципі, так воно й сталося. Ось так сни неочікувано вриваються у дійсність.
СВАТІВСЬКІЙ БІБЛІОТЕЦІ ПОДАРОВАНІ СКАРБИ ЗІ СКРИНЬКИ "ДНЯ" ТА КНИГА "Я - СВІДОК. ЗАПИСКИ З ОКУПОВАНОГО ЛУГАНСЬКА". НАСІННЯ ІЗ СЕЛА НАГУЄВИЧІ (БАТЬКІВЩИНИ ІВАНА ФРАНКА) БУДЕ ПОСІЯНО ПРИ ВХОДІ В БІБЛІОТЕКУ НА ЦЕНТРАЛЬНІЙ ВУЛИЦІ МІСТА
Суботнім ранком (поки не припікає) я завітав до сватівської бібліотеки. Приємна несподіванка — мене тут зустріли не лише бібліотекари, але й газета «День». Зайва скромність — це порок, тому особливо порадували очі мої інтерв’ю з Віктором Муженком та Юрієм Гарбузом на перших шпальтах. Звичайно, і я прийшов не з порожніми руками. Так само без зайвої скромності подарував книжку «Я — свідок. Записки з окупованого Луганська» (у цій книзі Сватове посідає не останню роль) і скарби зі скриньки «Дня» — насіння чорнобривців із садиби Івана Франка в селі Нагуєвичі та фірмові листівки. Чорнобривці зацвітуть прямо на вході до бібліотеки у самому серці Сватового. Скромні бібліотекарі раді й водночас наче ніяковіють від уваги. Враховуючи, що мій номер читацького квитка 78, можна зробити висновок, що на разі город з його грядками перемагає книжку. Будьмо відверті — попит серед населення, і це стосується не лише Сватового, у царині надрукованого слова фокусується на здебільшого розважальній літературі та оголошеннях. Кросворд і «продам порося» міцно тримають рядки на шпальтах місцевої преси. Часто перетворюючи читача на теля.
Втомлене від весняного сонечка Сватове. Цього року весною сонце припікає по-літньому. Без церемоній. Вдень на вулицях майже немає людей. Вони, як сонні жучки, ховаються в тіні, у хатках і на городах. У центрі міста на вулиці Державній, яка кілька разів змінювала свою назву, стоїть згадана Районна бібліотека імені Тимофія Полякова. Свого часу він — лікар, поет — передав сватівській бібліотеці книжки, які збирав усе життя. Поранений в часи війни, він писав наївні, але теплі вірші. А спілкувався натискаючи собі кулаком нижче горла, інакше не міг видавити із себе звуки слів — так про себе нагадувало поранення. Не знаю, чи став би він — людина із російським прізвищем, яка писала вірші українською мовою — зараз дискутувати щодо того, коли треба святкувати День Перемоги. Так само, як важко здогадатися, чи вважав би він зараз ті події перемогою, якби побачив як «братішка» заганяє на Донбас танки та гатить із території РФ по українцях. Чи міг би він уявити, що війна знову запалає на цих землях, де крейдові гори досі перериті окопами Другої Світової. Тепер на горі з одного боку стоїть давній пам’ятник воїнам визволителям, а з другого — військовий спостережний пункт із радаром.
Коли в 2014-му році на Луганщині пролунав грім війни, до Сватового приїхало багато переселенців. Понад річкою оперативно було облаштовано табір з усіма зручностями. Спекотне й криваве літо 2014-го поступалося осені невизначеності, біди. Тоді сватівську бібліотеку буквально взяли в облогу луганчани. Уряд Японії попіклувався — бібліотека наситилася новим диханням. Міжнародна організація з міграції виділила гроші на проект з облаштування районної бібліотеки, і тут з’явилось все необхідне: інтернет-майданчик, книжки, газети, релакс-кімната (саме так — кімната, де можна просто читати і не перейматися:-) ), кімната для дітей. Волонтери облаштували подвір’я бібліотеки з лавами й навіть кіноекраном. Так, тут тепер можна показувати кіно. І головне — є чим. А ще в бібліотеці з’явилися дві книжки зі шрифтом Брайля. Навіть санвузол у приміщенні бібліотеки облаштовано для людей з особливими потребами.
СВАТІВЧАНИ МАЮТЬ МОЖЛИВІСТЬ ЧИТАТИ ГАЗЕТУ "ДЕНЬ" ЗАВДЯКИ ЗОКРЕМА СВАТІВСЬКІЙ РАЙОННІЙ БІБЛІОТЕЦІ ІМЕНІ Т. ПОЛЯКОВА
Дитячий майданчик, бібліотека, музей міста у будівлі, якій вже понад сто років, річка у низьких берегах з галявинами кульбаб. Все Сватове, як дитина у пелюшках, укутане пухнастими від молодої трави і лісів горами. Ідилія. Наче шевченківський сон, після якого … пробудження. І ось я вже стою на залізничному вокзалі. Годую оскаженілих комарів в очікуванні потяга до Києва.
Мій дід 1905-го року народження пропрацював на цьому вокзалі все життя. Далекого голодного 33-му році він щоранку вирушав на роботу з вулиці Садової. Це поруч. До Сватового взимку тоді із селищ і хуторів буквально приповзали опухлі люди. Вони шукали будь-якої їжі. Біля вокзалу з паротягів викидали спалене гаряче вугілля. Тут ці бідолахи грілись і тут від угару помирали. Дід згадував: ідеш на роботу, ще темно, холодно, а вони лежать... Петро Єгорович, якого я завжди називав дід Петро, говорив, що голод було створено штучно. Сталін помстився селянам за те, що у 20-ті роки не пішли до колгоспів. Дід знав про що говорив. Тоді 33-го зі сватівського вокзалу до Росії вирушали опломбовані потяги із зерном та продовольством. Начальник потяга мав право розстрілювати будь-кого, хто підходив до вагонів — чи то дитина, чи то старий. Мало того, якщо чекісти у таких випадках мали писати «пояснювальну», то начальник потяга міг навіть не звітувати. Пристрелив і забув. Коли ловили справжніх грабіжників, вони благали лише про одне — залишити їм життя. А за 15 років до того в буремні часи революції на цьому самому вокзалі життя діду врятувала звичайна лава. Тоді до приміщення вокзалу залетіла чергова банда й порубала людей. Дідусь, якому тоді було трохи більше ніж 10 років, просто сховався під ту лавку й бачив, як на долівку падали обрубки людських тіл. Така вона сватівська «ідилія» часу. Часу, який має властивість ходити по колу циферблата. Після служби на залізниці дід на пенсії став годинникарем. Отже про час він знав все…
Потяг із Лисичанська на підході до перону серйозно прогудів, привертаючи до себе увагу. Можна вирушати до столиці. У Сватовому залишилися посаджена картопля, гарбузи, кавуни, кукурудза, горох... І звичайно франківські чорнобривці. Важливо усвідомлювати, що земелька ця на твоїй межі. Вона твоя й тобі родить. Чи спиш ти, чи бігаєш десь Києвом, вона мовчки робить своє. І чекає одного — бути заплідненою. У цьому її сенс. Проростуть чорнобривці. Проб’ються крізь суху землю й картопелька, й кавуни, й гарбузики, виставивши під сонечко свої руденькі пузики. Чи то злива, чи то мороз, чи то суховій, головне правило на городі — поратися. Не буває тут інакше, мовляв, неврожай — та й грець із ним. І сьогодні, і завтра, і через рік земля просить насіння, а насіння вітром несеться до землі. Так і чорні смужечки текстів, наче прополоті рядочки на городі, мають зрости спочатку цвітом, що тішить око, а потім плодами. Плодами висновків, які не дозволять окупанту продертися крізь кордони нашої свідомості, нашої пам’яті, нашої ідентичності.
