Коріння
Випадковий збіг: читала одночасно дві схожі між собою книжки – за історією і способом цю історію розказати. Документальні романи – «Предки» Анни Вебер і «Східно-західна вулиця» Філіпа Сендса. В обох: успішна доросла людина одного дня береться реконструювати біографію свого (пра)діда. Прадід Анни був просвітителем, одним із авторів концепції германізму, його син – нацистом. Дід Філіпа – єврей-із-середнього-класу зі Львова, який емігрував у 1930-х до Відня. Їхні старі мають дещо спільне: ніколи не розказували про своє життя. Отож збирають письменники книжки з клаптів-уламків: винайдених в архівах документів, випадкових листів, нотаток, нечітких фото. Заповнюють лакуни в біографіях родичів відомішими історіями життя – філософів Вальтера Бен’яміна і Мартина Бубера (у випадку «Предків») або юристів Рафала Лемкіна і Герша Лаутерпахта (це у «Вулиці»). Між сучасними авторами та їхніми (пра)дідами – Голокост і прицільне травматичне мовчання про нього, яке тривало чи не два покоління. Але мені зараз йдеться не про Шоа. А саме про потребу одного дня відтворити і пережити по годинах життя того, хто тебе породив. Скласти священну жертву за «гріхи батьків».
Міркую про пошук коріння і видобуті добровільно «генеалогічні біди» – і тут же контекстна реклама тішить. Запрошують на семінар і майстер-клас зі складання генеалогічного древа, обіцяють розказати, як правильно написати історію своєї родини, і радять, де можна зробити «генетичний» гемо-тест, щоб дізнатися про своє етнічне походження. На тій події за пару днів зареєструвалися більше трьохсот відвідувачів. І я собі думаю, нащо їм/нам це все? Як зміниться твоє життя, коли ти дізнаєшся, що маєш 3% китайця в собі, і «шльондрою була бабуня; царство їй небесне, старенькій»?
Чому сучасна урбаністична людина-номада, яка свідомо відмовляється від побутового й інтелектуального узалежнення від кревної родини, одержима пошуками свого коріння?
Очевидна відповідь: це цікаво.
Наші спогади не є даними раз і назавжди. Вони чи то взаємодіють із іншими спогадами, чи то потрапляють в зону забування, задавнюються або загостюються. Це природні процеси. Але є і відчутно культурний їхній аспект. Чим більше виникає таких книжок, як у Вебер і Сендса, чим популярніші такі-от семінари з вирощування генеалогічних дерев, тим все менш спонтанними й імпульсними стають наші індивідуальні і колективні спогади. Вони уже є конструктами, не позбавленими, втім, сакральності. Анна Вебер десь так собі пояснила, чому вона взялася писати історію своєї родини: «Моїм вихідним наміром було намалювати образ мертвих. І відповідь, яку я знайшла, виявилася в тому, що мертві не завмерли у статиці, вони є тими, хто залишається в русі. Спогад – це рух їм назустріч, подорож».
Так от воно що! Біжимо щосили назустріч своїм мертвим, а ті – заняті своєю ходою – не те щоб на нас очікують. А природа заповнює порожнечі, відома максима.
Такі романи, як оці два, відтворюють не найприємніші родинні історії (ви і самі легко в тому переконаєтеся, згадавши інші-подібні, їх багато). Пошук коріння так чи інакше сягатиме якоїсь війни, в котрій гідно поводилися не всі родичі, ясно. На кожну родину – по війні, на кожну родину – по жертві, на кожну родину – по злочинцю. Реконструювати чужі спогади, писати біографії «дідів» – сьогодні переважно не значить, вшановувати. Імпульсом до цієї справи може і виступає першопочатково гордість, але формує її як «процедуру» наразі сором і провина. В «Предках»-от є ідеальний прадід і є дід, що схибив із правильного шляху. Тільки є там, зокрема, одна сцена, коли Побережник (так вона прадіда ласкаво зве) потрапляє у психічну лікарню і міркує собі, що було б гуманніше пацієнтів стратити. Так, це прадід-гуманіст міркує, а не дід-нацист: знайди і познач десять відмінностей.
Не факт, отже, що біжимо ми на зустріч саме зі своїми мертвим. Може статися, що не назустріч рухаємося, а щосили втікаємо від них: швидкість хороша, напрямок хибний. Тут наче все просто-просто: пишучи історію діда, можна «забути» розказати історію батька.
А втім, на вершечку генеалогічного древа, яке нас обіцяють навчити малювати, все одно тільки Я. Такі історії дідів славних, вони лише про нас завжди. Коли ми свідчимо за когось, ми беремо на себе відповідальність за себе, гранично можливу. Ну от, Сендс читає мемуари Лемкіна (того, хто вигадав поняття «геноцид») і каже: Лемкін багато бреше. І цієї ж миті воленс-ноленс уже думаєш: а де в книжці про діда бреше уже сам Сендс? Свідченню свідка ми годні вірити тоді, коли моральний свідок хоча б почасти наближається до досвіду того, за кого говорить. Правдивість таких текстів, як «Предки» і «Вулиця», важить значно більше за їхню точність. «Гріхом дітей» тут є спокуса мимовільного пригадування («те що було не зі мною, пам’ятаю», пам’ятаєте?). Реконструйовані історії родини – це завжди вольовий тенденційний акт.
Проведемо експеримент? Якщо я просто зараз попрошу вас пригадати щось (не згадати мимовільно, а саме зробити зусилля і пригадати). Навіть якщо це не буде щось травматичне типу «Ваш перший спогад про те, як вам спричинили фізичний біль». А може, навіть щось приємне. Скажімо, «згадайте, що ви пам’ятаєте про самий перший поцілунок в своєму житті». Згадали? Знаєте, більшість із вас все одне зараз відтворили у спогаді щось не дуже приємне. Наприклад, відчуття незручності чи легкий сором чи невиправдані очікування, які виникають із першим еротичним поцілунок, чи те, як невдало потім розгорталися ті стосунки. Так це працює. Коли нас змушують до вольового пригадування, ми згадуємо щось неприємне, на часі витіснене, до часу забуте.
Один відмий письменник, обмірковуючи наслідки Першої світової, видихнув приречено: «Наше минуле не можна викликати до поліцейського відділку». Тобто, історію не можна змусити свідчити – собі на захист, очевидно, а не «з провинною». За сто років мало що змінилося. Минуле сторониться поліцейських відділків. Але воно охоче відвідує книгарні-бібліотеки. А тепер ще й записується на якісь популярні семінари.
А знаєте? В романі Вебер називає прадіда прізвиськом, бо вголос його ім’я сказати не годна. В романі Сендса мати розповідача навісніє, що він порається в брудній білизні предків (так воно їй виглядає). Такі замовчування в спробах писати біографію того-хто-тебе-породив мені скидаються на табу в деяких релігіях зображати Бога. Буквально не творити собі кумирів… Хоча все рівно цікаво, звідки тобі взявся той 3%-ний китаєць, скажіть!
