Коронний щоденник, 16 квітня. Прийнятне товариство
Хочу виправити допущену мною несправедливість.
Що я зробив? Точніше сказати – не зробив.
Я не розповів про моїх посестер і побратимів, тобто побратима, по самоізоляції.
Хлопець і дві дівчини.
Його звати Оскар. Їх – більш екстравагантно: Чіна й Туша.
Почну з Оскара – не тому, що він чоловік, а тому, що старожил.
Його траєкторія потрапляння до мене має ознаки рокового присуду. Добрі люди підібрали зовсім малим кошеням десь у нетрищах Оболоні, врятували від вірної смерті, відвезли в притулок аж на Солом’янці. Я шукав чорно-білого кота, написав про це в Мережі на дошці оголошень, і мені запропонували отого “напівпушистика”. На мій день народження він опинився в мене – так, на тій-таки Оболоні.
Він чорний (правда, на схилі літ трошки порудів), але має білу манишку, білі шкарпетки на передніх лапах і, головне, білу пляму уздовж рота, наче там наостанок мазнули фарбою, через що здається, що він посміхається.
Вдачу має спокійну й лагідну, й через округлість фізіономії досі схожий на кошеня. Всі свої справи робить у лоток, на відміну від дівок, які чомусь використовують для того ванну. Коли ж свої справи йде робити господар оселі, Оскар проявляє незвичну для нього наполегливість: починає ломитись у туалет, аж поки не відкриють йому, бо для нього, мабуть, важливо, аби справи робилися правильно.
Якось в мене гостював друг, теж, до речі, великий котолюб, і усамітнився він у тих же справах у тому ж самому приміщенні. Оскар почав був атакувати санвузол, але розгублено відступив, коли я визирнув з кімнати. Потім знову пішов до дверей, знову помітив мене, ретирувався. Так повторилося кілька разів. Це було вічне повернення, яке не снилося самому Ніцше.
Одного разу цей бісів напівпухнастик всерйоз мене налякав – вистрибнув з вікна шостого поверху. Я помітив його відсутність не одразу. В підсумку чорно-біле чудило, довівши мене мало не до сивого волосся, прийшло через 2 дні під під’їзд практично неушкоджене. З тих пір я його ще називаю Десантником.
Зараз Оскарові вже 15 років – поважний вік. Як усі старигани, він став дещо буркотливим. Зазвичай він вправляється в красномовстві о 2 чи 3 ночі. Ми спимо разом, але будь-який мій необережний порух призводить до того, що патріарх встає і, проходячи неквапним колом по оселі, вголос розмірковує про корисність сну, непевність майбуття й долю волохату. Упевнившись, що хазяїн прокинувся остаточно, повертається на ліжко й зручно вмощується в ногах. Урок закінчено.
Чіна - сіра-смугаста, має білі прями на грудях і на носі, маленька й струнка, передню ліву лапку відтято. Мешкала на пустирі неподалік від мого будинку. Людям довіряла. Було ясно, що вона колишня хатня й на вулиці на своїх трьох довго не протягне. Забравши її до себе, я подав оголошення в газету на прилаштування, навіть знайшлися охочі, але тут рвонула революція, потім війна. Так вона й лишилася.
Соціопатка. Тримається осторонь. Зайвих ніжностей не любить, хоча мурчалку має доволі гучну. Спить окремо. Є в ній особлива елегантність фотомоделі, якої годі й шукати в решти членів прайду включно зі мною. Якщо Оскар проявляє забагато галантності – дарма що кастрований – отримує скандал і кігтями по мармизі. Назагал, саме вона в нашій банді уособлює дух котячої самостійності. За що й любимо.
Тушу я взяв пару років тому на перетримку, але в тому, що стосується кицьок і котів, точно немає нічого постійнішого, ніж тимчасове. Вона блакитно-сіра без винятків. Велика, стрибуча й приставуча. Власне, спочатку її називали Мартою. Але її польоти по квартирі, які супроводжуються гупанням, здриганням стін і падінням погано закріплених предметів, спонукали до більш доречного перейменування.
Істота вона компанейська. Як і Оскар, теж любить супроводжувати мене скрізь. Взагалі я помітив, що Туша у всьому намагається мавпувати діда, що при її габаритах та темпераменту виглядає доволі дивно. Є й чарівливі відмінності. Коли хазяїн тільки-но прокидається й повертається на бік, щоб трохи ще подумати про благо людства, вона виконує свій улюблений трюк “Туша стрибає через тушу”: розбігається, влітає на канапу, опиняється в головах і хвацько перестрибує хазяїна, причому влітає завжди справа. В чому сенс маневру – зрозуміти неможливо. Швидше за все, вона теж має міркування про благо людства й таким чином виражає їх.
Ось така в нас компанія на карантині.
Ще вони п’ють, жеруть, нявкають, муркочуть, крадуть м’ясо з тарілок, бігають як оскаженілі, сплять без задніх по 18 годин на день і лишають кучугури шерсті. Все як у людей.
Єдине, чого ми з ними не з’ясували – хто все ж таки в нас головний, кого вони підтримували на останніх виборах і коли скінчиться карантин.
Але то вже не так суттєво.
Ні, несуттєво.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, Київ, планета Земля, карантин, “День”
