А на смак яке ти, яблучко?
Що не кажи, а до незаконнонародженої війни писалося легше. Виявляється, це й було особливим наповненням — радіти дурницям, просто сміятися жартам, щохвилини не просіюючи їхню відповідність і доцільність, і всякі там безпосередньо не загрозливі для життя негаразди просто вважати голодом по щастю, що само по собі теж допінг. По суті, головне — це бажання бажати.
Нав’язані мало не тектонічні зрушення, звичайно, вдарили всіх з розмаху, але що помітила — коли потрапляю на чергові домашні канікули в свою рідненьку, дачну благодать, що ніколи не зраджує, в сад, який не чарує вилизаним мінімалізмом, але миттєво, навіть не кокетуючи, обволікає своєю стильною напівзанедбаністю, чудовим краєвидом на затоку і віддалені канівські кручі, відчуваю — всі шукають, попри часто страшні повідомлення з фронту, за що б зачепиться, аби не проґавити нестандартність чергового ранку, щоправда, вже усвідомлено вважаючи це додатковою кризою, що допомагає тримати удар, насолодитися чимось простим і зрозумілим і не дати ситуації, що розкидає нещастя як пташиний корм, забути, загасити, знецінити і розкотити те, що належить кожному, — особливу картину нового дня, сюжет якої не належить чужому нахабству. Правда, напруга висить у повітрі, подумала і хотіла продовжити роздумувати далі, однак колеса велосипеда упіймали декілька колючок акації, довелося з досадою, та ні — зі злістю, зіскочити.
Ось і кури погано несуться, одразу ж по-своєму поспівчувала, проїжджаючи повз, господиня, у якої часто купую яйця. Несучки теж все відчувають, додала. Перед від’їздом, розговорившись із приятелем-художником, який бере участь у добродійному аукціоні для допомоги госпіталям, як завжди здивувалася нестандартності його висновків, почувши несподіване: спокійне життя сьогодні для мене таке ж відсутнє й далеке, як бажана, але чужа жінка. Мене замучила ностальгія за нормальним життям, сторопіння від розриву шаблону і водночас радісне розуміння відточилося в свідомості — делегувати свої проблеми нікому, а старі шаблони ніхто вже нам не нав’яже. Щоправда, добре міркувати, коли дах над головою є і, на щастя, цілий.
Літо вже майже відспівало свої пісні, загострюючи побиті війною думки розумінням, що скоро — зима. На городі по сусідству копали картоплю, одночасно звично борючись із вічножиттєрадісними бур’янами, і раптом сама собі голосно заспівала сільська співунка Валя. Завзятість слів, їхня щирість миттєво подарувала тонус вічним: «Гриць на конику вертиться, Грицю шапка до лиця, люблю Гриця молодця». А далі все нехитре життя в легкому віршованому переказі: «Роман косе, Ганка в’яже, Катерина загріба». Ну і, звичайно, Гриць на конику вертиться. Куди ж без нього? Мені навіть здалося, що я його десь зустрічала.
Далі дізналася, що Валюха тільки-но повернулася зі студії обласного телебачення, де записували пісні їхнього сільського ансамблю, а перед цим все село зібрало особливу пахучу їжу з нового урожаю для фронту. Там було все — і липовий мед, і ароматна олійка, і Валіна картопля, особливої осені 2014 року.
Перегортаючи свої недавні записи, здивувалася, до чого ж наївними були мої думки, коли ще півроку тому виписувала всілякі релаксні поради- може, згодяться для матеріалу. Сьогодні вони звучать мало не глумливо в режимі валютного психозу і загального настрою. Навіть сама на себе образилася, але, вчитавшись, подумала — щось у цьому є: «Виробіть звичку вирушати протягом дня на розумові канікули. Вранці упродовж п’яти хвилин відвідайте Бермуди. Уявіть, як ви плаваєте після обіду в Середземному морі або катаєтеся на лижах схилами Альп наприкінці напруженого і продуктивного дня. Робіть це протягом двох місяців і введіть ці періоди відпочинку у ваш розклад разом із важливими зустрічами і справами. Винагорода буде дуже значною». І ще: «Якщо ви сьогодні не сміялися, значить, ви сьогодні не жили. Ми сміємося не тому, що ми щасливі, ми щасливі тому, що сміємося». Що ж, три пишемо, два помічаємо.
Йдучи звично о шостій ранку на сільський базарчик назустріч базиліку, часнику, особливій бринзі знаю — точно почую щось таке, що захочеться запам’ятати. І не помилилася, одразу поринувши у ті, що не претендують на наукову цінність, спостереження товарок, які пропонують свої добротні овочі.
Цього року у нас, помітили, зовсім не було комарів. Подумала — авторитетно уточнила молодичка, що продає трави. Одразу зрозуміла — до біди. Дивно, я ж раділа, що хоч одного літа не було цих кровососів. Пригадала, як минулого літа, вся покусана місцевими кровопивцями, засмучувалася — плечі, руки, навіть на правій щоці палахкотіла розчесана величезна червона пляма, яка, здавалося, палахкотітиме завжди, нагадуючи, хто в саду господар. Ось вже за ким не скучаю. Якось тоді запитала у мешканки цього села, яка періодично виїжджала на заробітки до Європи, — як там у них з комарами? Вона подивилася на мене як прискіпливий філолог на студентку, яка неправильно поставила наголос, і замовкла. Потім поблажливо кинула: «У Європі? Все, що заважає заробляти і не покривається страховкою...» Вона навіть порозумнішала у власних очах, скориставшись цією вичитаною десь фразою, мабуть, відчувши різницю між собою — європейкою, і мною — селюком.
На базарчику ж бабоньки ділилися своїми знаннями: нині морква дуже солодка, а горіхів зовсім немає. Білки нервують — все до того ж. Зате я збираю почуті просто з ранку і звернені до мене «дякую» і «смачного». О шостій ранку у мене три «дякую» і одне «смачного». Це до миру, підсумував рибак, заїдаючи свій висновок пиріжком з вишнею. У нього з собою, бачила, як купував, припасені ще з сиром, капустою, сливою, яйцем з цибулею. Природно, все з печі — справжньої старої сільської. До чого дивовижним і сюрпризним може бути звичайнісінький мирний ранок. Раніше чогось такі думки мене начебто не відвідували. Пригадала, що колись моя мама, коли була зовсім молодою, разом із бабусею, своєю мамою, яка працювала медсестрою у військовому госпіталі в 1941—1945 рр., опинилася в евакуації в Уфі. Бабуся допомагала лікувати і виходжувати поранених за службовим обов’язком, а мама багато разів мені розповідала, що тоді, аби заглушити вічний голод, ходила з подружками у вільний час у театр. І все відступало. Лише тепер задумалася — адже це і актори грали, аби піти від горя. Так вони допомагали один одному вижити.
Однак ранок мій починався тільки-но виходила на ґанок, з погляду на яблуньку, точніше, під яблуньку. Так і є, не переставала дивуватися, лежить, чекає на мене осінній дарунок — яскраве соковите з пікантною кислинкою і рум’яними боками яблучко. Пахне воно домом і щастям. Ось вона харизма.
Одразу схопила мобільник і подарувала собі селфі з яблуком у головній ролі.
Того дня нікого не вбили.
