На Свободі
3 березня 2016 року у всіх адекватних луганчан (і взагалі громадян України) серйозне свято. Звільнили Машу Варфоломеєву.
Я її особисто не знав. Так само як і багато моїх друзів. Але інформація про те, що з нею сталося, свердлила душу. Говорячи про неї, мимоволі люди закривали очі, немов перед ними щось страшне... І це справді страшно. Ми всі боялися, що її не обмінюють, бо її немає в живих. Потім боялися, що її не обмінюють в тому числі тому, що бойовики просто не можуть показати цю людину після тортур.
Мені доводилося не раз спілкуватися з колишніми полоненими. З одним із них ми зробили інтерв'ю, і частина про Машу не увійшла в публікацію, адже тоді йшли переговори. Цього бранця тримали «на підвалі» за 500 метрів від мого будинку, де я жив, виріс, ходив у садок, у школу, любив, мріяв, працював, будував із батьком офіс, майбутнє будував!!! А потім у гуртожитку мого «універу», де були і любов, і дурниці, і щастя, зробили камери для тортур. А потім у будівлі, на яку я дивився з вікна, гноїли і знищували людей.
Я щасливий, що Маша жива (хоча я знаю, що ці наволочі перед обміном починають «відкачувати» людину, і, можливо, тому вони затягували з її поверненням). Щасливі всі, з ким я спілкуюся на цю тему і хто ніколи навіть не бачив Машу, - вони щасливі! І я до цього дня здригаюся, коли згадую Олену Корольову, яку в серпні 2014 року розстріляли з чоловіком за те, що вони привезли нашим хлопцям в аеропорт їжу... Жах занадто близький. Біда дивиться на нас впритул. Трагедія поруч. Не забуваймо про це!
