Над прірвою в брехні
Років двадцять тому був такий тренд — продовольча безпека. Дуже популярний, як зараз енергетична незалежність. Всі лишень і говорили про стратегії продовольчої безпеки. Не було такого форуму, саміту або засідання з великими начальниками в президії, де б не звучали тези вітчизняним виробникам: вирощуйте, розмножуйте, висаджуйте — і буде народ ситий, а країна — багата. Але щось, як завжди, пішло не так. Вочевидь, думки «вітчизняного виробника» змусили крутитися довкола особистої безпеки, і тема продовольчої відійшла на другий план. Джерела і вектори загроз теж змістилися. Тепер ми не боїмося західного капіталу, який у обмін на курячі крильця і стегенця зажадає вступати до НАТО, і не боїмося китайського капіталу, який готовий дати нам гроші «на базар» у Піднебесній. Настав час тремтіти в страху від продовольства як такого.
Природна потреба в хлібі насущному перетворилася на випробування моральних і фізичних якостей осіб, пов’язаних із глобальною харчовою галуззю. Звідки б не походили сосиски, сметани, згущене молоко, паштети, всі вони несуть потенційну небезпеку для життя людей. За різними даними із західних джерел, у світі щорічно вмирає від харчових отруєнь від 2 до 3 млн. осіб, а медичні витрати на лікування пошкоджених харчуванням шлунків становить $120 — 150 млрд. У нас, звичайно ж, такої статистики немає. Масштаб гастрономічної трагедії уявляємо за інформаційними зведеннями та назвами проектів і комісій, які фігурують у пресі. Оскільки преса тяжіє до сенсаційних випадків колективного поїдання отруйних грибів і котлет із патогенних мікроорганізмів, то зосередимося на буденному.
Здорове харчування в українських реаліях можна забезпечити двома способами: цілий день стояти біля кухонної плити, перед цим особисто купивши свіжі цілісні продукти: молоко, м’ясо, рибу, овочі. Або найняти кухаря без шкідливих звичок. Зрозуміло, в другому випадкові потрібно мати вдома вільну зарплатню. Всі інші варіанти не позбавляють від розчарувань, діареї і експлуатації печінки та нирок на межі допустимої потужності. Ковбасно-сосисочне поле заміноване ерзацами. Молочні річки кишать пальмовими монстрами, а в лісі напівфабрикатів можна натрапити на чорта з рогами в образі пельменя. Навіть озброївшись потужними лінзами для читання написів про склад продуктів, все одно не розпізнаєш захованого за упаковкою ворога. Під симпатичною маскою натурального соку або сиру ховається личина антипода. У пляшці з етикеткою виноградного вина хлюпочеться рідина родом з бурякових полів, et cetera, як говорили викладачі в пору моєї натурально-продуктової юності.
Як же лавірувати в морі суцільних каверз з харчами? Де шукати правду і здійснювати акти продовольчого самозахисту?
На перший погляд, у країні є кому стояти на варті хлібних берегів і молочних річок. Наприклад, державна ветеринарна і фітосанітарна служби України, державна інспекція з питань захисту прав споживачів, громадські комітети з такою ж назвою. Інстанцій вистачає, але функцій і забезпечення немає. Переконуєшся, щойно купиш у супермаркеті підозрілу сирокопчену ковбасу. Ткнеш цим жезлом у бік продавців, вони, якщо терміни придатності не перебивали, пошлють до виробника. Мешкаючи в райцентрі однієї області, дістатися до товаровиробника з іншої української півкулі все одно, що відкривати Америку. Бігти до комітету з захисту споживчої честі і гідності? Там запитають, а чим ви, власне, невдоволені, пане-товаришу? Ковбаса, чеки і терміни — все як належиться. А за смаки ми не відповідаємо. Хочете зробити експертизу — робіть. І тут з’ясовується, що досліджувати ковбасу засобами об’єктивного контролю або ніде, або є де, проте лише юридичним особам, або дорого, або все відразу. Але, якщо ви дуже впертий і зовсім не жадібний мешканець країни, тоді переконуйтеся за дві тисячі гривень у перевищенні вмісту крохмалю, який допущено виробником. Подавайте на нього до суду, і додайте до рахунку за допитливість ще три, п’ять тисяч гривень судових витрат. Чи ви не знаєте, що перш ніж скаржитися Феміді на компанію-виробника, потрібно спочатку отримати інвалідність з позовної теми?
Непомітно водорості бюрократизму зупинили українського есмінця, який патрулює межі мирного продовольчого життя. Потужний тренд кінця минулого сторіччя трансформувався на харчову безпеку наших сусідів. Європа дає нам гроші, щоб ми, нарешті, завели двигуни державного і громадського контролю. Росія закриває кордони при щонайменшій ознаці загрози, Білорусь, як деякі інші дружні країни, користується випадком розчинити свої ерзаци в нашому широкому морі. Всі пристосувалися!
Чому ми стали такими? Чому багатовікова культура здорового і різноманітного харчування в аграрній країні з унікальними компонентами родючості перетворилася на масовий прийом напівсинтетичної їжі всім населенням?
Мабуть, багато хто схильний шукати винних у кабінетах де перебувають депутати з міністрами. І не помиляться у виборі адресата. Але не одні вічні крайні системи відповідають за спільні біди. Одних ерзац-ковбаса губить, а інших робить багатими і щасливими. Чим дешевше продукт, тим більше від нього комерційної вигоди і тим частіше він балансує на краю небезпечної прірви. Ледве похитнуться стандарти, все летить у безодню зла.
Хто ж виготовляє для нас продукти з показниками якості «на межі фолу»? Той фахівець, що додає занадто багато згущувачів, консервантів і барвників? Ні! Він просто виконує розпорядження технолога. Але й технолог ні до чого, керується кошторисом і вказівкою керівництва. Гадаєте, від директора все йде? Але запитайте його, чому натуральні компоненти замінюються добавками і наповнювачами? Він відкриє вам таємницю бізнесу. Якщо вчиняти інакше, ціна зросте, терміни реалізації зменшаться, і підприємство не витримає конкуренції. Тоді люди, які засипають до бункерів не те, що хочеться брати до рота, залишаться без роботи. А значить, виробникам, які залишилися на плаву, доведеться ще більше «хімічити», випускаючи доступний для населення товар. Отже приготування неїстівного, в наших умовах, ритуал милосердя. Чи варто стежити за ним пильним державним оком? Досить просто приглядати. Адже головний підривник продовольчої безпеки країни — бідність населення. Вона змушує балансувати над прірвою, і брехати самим собі, розписуючи фресками реклами міфічну красу українського гастронома. З 12000 підприємств, зайнятих у сфері виробництва продовольчих продуктів, систему європейських гарантій безпеки впровадила лише сота частина. Це дані проекту IFC «Безпека харчової продукції в Україні», розпочатого європейцями спільно з нашими державними органами. На жаль, багато підприємств просто не в змозі модернізувати виробництва за стандартами ЄС, через низьку рентабельність і непередбачуваність попиту в перспективі. Адже якщо ми, споживачі, не знаємо, скільки і чого купимо для сніданків і обідів наступного місяця, то що говорити про плани виробника. Він же давно лише на замовлення працює.
