Одягти життя
У Браззавілі, столиці Конго, існує цікава, і, з урахуванням місцевих обставин, дивна субкультура.
Називають вони себе SAPE (Societe Des Ambianceurs Et Des Personnes Elegantes) — «Товариство елегантних людей». Суть така: чоловіки, переважно небагаті, вдягаються в дорогі костюми з кращих бутиків. При цьому крій досить консервативний — приблизно так виглядали французькі колонізатори перед відходом з Конго наприкінці 1950-х.
Пророком тих бездоганних ексцентриків є Андре Бернан Матсуа — перший конголезець, який здійснив подорож до Франції 1922 року і пізніше вразив співвітчизників своїм вбранням за останньою паризькою модою. Портрети Матсуа й досі висять у будинках багатьох конголезців.
Фетишизм, звісно, безмежний: конголезькі денді додають до своїх імен назви відомих у колишній метрополії торговельних марок — Бенуа «Крістіан Діор», П’єр «Ролекс», Серж «Мерседес», Ксав’є «Паркер», — і збираються на дискотеках, щоб помірятися престижністю ярликів, влаштовуючи кумедні танцювальні поєдинки.
Створення такого гардеробу обходиться як мінімум у 300 доларів, це приблизно піврічний заробіток у Браззавілі. Хтось бере кредити в банку, хтось голодує, відкладаючи кожного місяця по 10—15 доларів, зовсім незаможні позичають одяг, а деякі навіть сиділи у в’язниці через свою пристрасть. У Європі цілі банди магазинних злодіїв, організовані вихідцями з Конго, крадуть і надсилають на батьківщину нові колекції. Останніми роками західні фотографи відкрили цей культ світові, тим самим ще більше підкресливши його екзотичність: розкішно вбрані парубки позують на тлі кричущих конголезьких злиднів. При цьому всі без винятку — з біса привабливі, впевнені в собі, знають, що виглядають на мільйон.
Здавалося б, паралелі з нашим Голохвастовим — швидше з фільму, ніж з п’єси «За двома зайцями» — очевидні. Але тут все-таки інше.
Серед бідності, хвороб і воєн («елегантні» є й у сусідній, пошматованій насильством Демократичній Республіці Конго), SAPE створюють довкола себе власну Європу, хай і карикатурну, обмежену дорогим костюмом. Їхній символ віри звучить приблизно так: «Красиво вдягатися означає годувати душу». У цьому дитячому, кумедному, наївному виклику довколишньому жаху дійсно є щось схоже на просвітлення.
Згадую колірну гамму наших перехожих: чорне, сіре, коричневе взимку й восени, влітку трохи різноманітніше, але теж в цілому вельми стримано; ваш покірний слуга, до речі, не виключення. Чи то з душею щось негаразд, чи то з гаманцем (що малоймовірно). Або має стати зовсім погано, як в Конго? Так було вже. Одна з констант минулого радянського побуту — ненависть до тих, хто вбраний краще за повсякденну масу, хто вибивався з офіційно схвалених стандартів. Часто і втручання міліції не потребувалося: пильні громадяни самі починали контролювати зовнішність не за статутом вільної молоді. Стиляги з розрізаними штаньми, примусово обстрижені хіпі, побиті панки — нема їм ліку; причому, чим далі від столиць, тим гірше.
Мова навіть не про африканських модників. У вищезазначеній Франції молодь вимагала всієї влади уяві; у нас уява разом з відчуттям стилю, схоже, взагалі ампутувана. Совдепу вже 20 років немає, а сірість як і раніше процвітає, і не тільки на вулицях, і не лише в одязі.
Тому й говоримо увесь час про революцію. Революція — це яскраво. Це означає нагодувати душу — вдягти життя як слід. Саме так: красиво вдягти життя.
