Підземелля
Оптимістів постійно підстерігають небезпеки, схоже, вони як слід не орієнтуються в просторі. Нещодавно медсестрі лікарні в колишньому лісі на далекій околиці сказала — у вас так дивовижно, довкола сосни, стежкою простують люди, багато з квітами, напевно, лікарям несуть. Та подивилася явно спантеличено, навіть трохи перелякано, потім, начебто боком, поспішила до виходу, встигнувши мені кинути навздогін: там же трупарня, таке скажете, квіти лікарям. У кого зараз є зайві гроші, в усякому разі не в наших пацієнтів.
Абсолютно випадково опинившись у підземеллі цокольного рівня цієї будівлі пристойної лікарні я навіть примружилася. Тут, мабуть, було дозволено палити, що багато хто з медиків і робив. Подумки їх всупереч усьому виправдовувала перед законом — потрібно ж якось скидати постійну напругу. Адже тут не буває сторонніх, ніхто не шпетитиме — порушуєте мовляв, це шкідливо для всіх, який приклад ви подаєте, а ще в білих халатах...
Мені ж, оптимістці, здалося, що потрапила до заповідника минулого життя: уздовж цокольного тунелю були окремі відсіки-майстерні без дверей, чи вони були навстіж, що створювало ефект іграшкового великого будинку в розрізі. Такий у дитинстві був і в мене. Тут мешкав застиглий час. В одній, мабуть, столярній майстерні сидів щось лагодячи нещодавно постарілий вусань, або ж він зберігся ще з часів далеких і перекочував у сьогодення, зробивши безпосадковий переліт у просторі. Просто знахідка для операторського ока: старий телевізор було ввімкнено, над ним на стіні висів величезний портрет Брежнєва, довкола продавлені крісла, інші меблеві покидьки минулого життя, і цей дядечко, який спокійно палить і займається своїм звичним ремеслом. Для нього час, мабуть, зупинився і в цьому його порятунок. Ремесло ж в усі часи, якось там, але було запитаним і якось та прогодує. Нагорі, в сьогоденні, може, йому й незатишно, як і багатьом нині, а тут, у своїй давнішній майстерні, він оточений подушками безпеки — начебто неусвідомлено психотерапією з її своєрідним оптимістичним прикриттям. Далі притулилася комірчина санітарки, дівчини. котра нещодавно стала міською, але з тих, які швидко вчаться. Про таких, часом, кажуть: коли хоче бути міською — міська, коли потрібно бути сільською — вона сільська. Серед швабр, відер і віників дівчина, треба віддати їй належне, забезпечувала якусь дзвінку, навіть радісну чистоту, що в такому незатишному і тьмавому підземеллі, здавалося б, і неможливо. Тут, схоже, наводь лад, чи не наводь, швидше хочеться випірнути на волю, а вона наспівувала щось ніжне і ледь усміхалася своїм думкам. Закохана, тут же вирішила я, спостерігаючи. У молодої дівчини теж було своє стареньке крісло, і коли вона сіла, впоравшись із наміченим, побачила прикріплений до стіни щільний аркуш паперу з виписаними, мабуть, для неї життєво важливими рядками, які дозволяють захоплюватися ілюзіями, як завжди буває в молодих дівчат, плутаючи реальність із фантазіями. Їй здавалося, що ці зустрінуті і переписані рядки її захищають і наближають до того, про кого вона думала:
— Той, кого кохаю.
— Той, за ким сумую.
— Той, кого хочу цілувати вранці.
— Той, про кого думаю щодня.
— Той, чию ніжність відчуваю.
— Той, кому можу пробачити...
Може, її парубок на війні, може, вона і йому послала ці слова, щоб уберегти, обійняти, захистити. Слова — явно дорослі, вона ще не усвідомлює повною мірою їхньої глибини, але вони дають сили, а це — найважливіше. Адже найцінніший життєвий дарунок — знаходити заспокоєння в усьому, шукаючи безкоштовні підказки, обходячись без ненадійного вищого цінового діапазону.
Коли доза інколи абсолютно невмотивованого оптимізму починає перевищувати допустиму норму, і викликає, помічаю, недовіру у співбесідника, завжди приходить на допомогу одна і та ж міська простенька картинка, яка не стерлася в пам’яті. Значить, навіщось це потрібно, впевнена.
Одного разу в самому центрі столиці невідомий широкій громадськості, звичайнісінький харчовий кульок літав над вулицею. Ще мить тому, він, нікому не був потрібний, його топтали ногами перехожі, і він прощався з життям. І ось неждано й негадано шалений порив вітру підхопив напіврозтерзану плівочку і підняв високо над деревами, і вона, вже дивлячись на них згори донизу, вальсувала щосили. Всі, хто чекав на маршрутку, задерши голови, спостерігали за цією легковажною затією. Кульку, мабуть, у його короткому житті і не снилося піднятися на таку височінь, та й навіщо ця спокуса. Але хто ж відмовиться, якщо сама весна, яка народжується, запросила. Ото дивина — багато дерев обвішано пошарпаними життям кульками, але цей не просто літав, він, здавалося, насолоджувався, чуйно припадаючи до чергового акорду повітряного потоку, начебто лише він народився з мрією — злечу. Ті, хто стояв на зупинці, мимоволі стежили за цим щирим ковзанням з якимось однаково мрійливим виразом облич. Уже підійшла маршрутка, відвозячи перший глядацький партер, а він усе літав, захлинаючись від власної сміливості, забувши про обережність, і наткнувся-таки на своє фатальне дерево — тому теж хотілося побавитися з пустуном. Усі відразу заспішили, начебто засоромившись своєї реакції на смішній, а мені ж здалося, філософський зигзаг жертовного кулька. Адже саме він нагадав — інколи людині корисно дивитися не лише під ноги — тоді важливе — опукліше, і понти на виду.
Нещодавно, побувавши на прем’єрі гучно анонсованого фільму «П’ятдесят відтінків сірого», взагалі відчула себе обікраденою, начебто дорослих глядачів запросили до іграшкової дитячої крамниці й замінивши відсутність справжнього почуття і пристрасті порожнечею, підземеллям інстинктів, схоже, зіпсували настрій. Чим же вивітрити цю кислятину з голови, думала, після сеансу, може, спекти терміново що-небудь із ваніллю, або хоча б заварний крем швиденько зробити.
До ванілі — жадібна, цією любов’ю навіть не ділюся особливо, мабуть, ревную мою, лише мою, ваніль до інших. Ось смішно, як же непомітно людина прибріхує сама собі: адже ясно, що часу на всяку випічку бракує, далеко не завжди є бажання возитися, але знаю — ваніль найбільша моя нешкідлива звичка і після такого фільму потрібно струснутися.
Прийшовши додому, виявила, що в будинку вона, ця ваніль закінчилася. Ось і прекрасно — Міністерство охорони здоров’я ж постійно попереджає — зайва вага, зайва вага...
Дякую за пильність, воно мене вчасно загальмувало, а ось ванільний флер не віддам, запах такої чарівливості — безпрограшний, бажаний. Тепер розумію — це запах миру.
Сама не помітила, як знову вдягнулася — і до крамниці. Непорядок, коли вдома закінчується ваніль.
Ні, непорядок!
