Плагіат = крадіжка
Проблему треба викорінювати, передовсім, з суспільної свідомості
«Хм... Курсову роботу треба здавати завтра? Це не проблема. Ctrl+C і Ctrl+V – курсова готова», – подумав студент, нагло скопіював текст із джерел без відповідних посилань, здав роботу і… захистившись так-сяк для галочки, спокійно отримав свою трійку-четвірку (а хтозна, може, й п’ятірку). Таких випадків насправді дуже багато. Якби була можливість точно підрахувати їх кількість, то результат вразив би наповал. Однак і без цієї статистики очевидно, що в українській освіті з академічною доброчесністю справи кепські.
«Хм… Кандидатську треба скоро здавати?» – можливо подумав 13 років тому Арсеній Петрович і пішов вищеописаним не доброчесним шляхом. А в результаті, захистив успішно дисертацію, отримав ступінь кандидата економічних наук. Та нещодавно всім стало відомо, що робота екс-прем’єр міністра України містить 70 сторінок скопійованого тексту, одним словом – плагіату. «Яценюк «списав» свою наукову роботу», «Дисергейт Яценюка», «Не вкрав, а позичив», «Доктор Плагіат» – українські ЗМІ та громадськість повз цю новину не пройшли, висміявши політика-плагіатора.
Ще раніше на плагіаті журналісти підловили Катерину Кириленко, дружину віце-прем'єра В’ячеслава Кириленка. Професор Тетяна Пархоменко проаналізувала та обґрунтувала, що в її дисертації близько третини тексту не містить посилань на використані джерела. І тут постає вічне запитання: «І що? Що далі?». Усі ці справи завершаться лише публічним цькуванням громадськості та ефемерними репутаційними втратами? І це за умови, що в цій ситуації втрачатися повинні були б наукові звання з несенням подальшої конкретної відповідальності.
Яценюк на звинувачення в плагіаті поки що не відреагував. Катерина Кириленко свого часу у публічну дискусію виступила зі своїми контраргументами на частину конкретних звинувачень. Зрештою вона підсумувала ситуацію так, що «стаття Пархоменко має наскрізь замовний характер та не містить навіть натяку на справжню наукову дискусію. Безумовно, ця стаття також є частиною брудної політичної кампанії, яка понад рік ведеться проти мого чоловіка – В’ячеслава Кириленка».
Атестаційна колегія МОН, розглянувши питання дисертації Катерини Кириленко, не дала негативного рішення, яке було б підставою для постановки питання про скасування ступеня. Міністр освіти Лілія Гриневич тоді відзначила, що міністерство діє лише в межах закону, зауваживши, що «проблема є також і в недолугості старої процедури розгляду і у ще не введенні нової, визначеної в новому законі «Про вищу освіту».
Тим часом, у школярів, студентів, освітян і науковців лише зростає впевненість у безкарності плагіату. Мовляв, чому їм там («нагорі») можна, а нам – ні?
«Дітей вчать плагіату ще у школі. Книжки «Готові домашні завдання» – це підручники плагіату. За це у нас практично нікого не карають, більшість вчителів та викладачів взагалі не розуміє проблеми. Міністерство карає лише після величезних скандалів або якогось спеціального тиску. Плагіат – дуже складна проблема. Дехто вважає, що для її вирішення потрібне антиплагіатне програмне забезпечення, але це насправді нічого не вирішує. Є проблема рерайтингу, можна все красиво переписати іншими словами, і жодна програма нічого не знайде. Більше того, іноді виникають підозри, що антиплагіатні програми пропонують фірми, які паралельно пропонують послуги з рерайтингу», – не оформивши ці декілька речень, як цитату, я міг би зараз запросто подати ці думки, як свої. І навряд чи хтось із читачів став би «гуглити» та перевіряти їх. Плагіат – це, передовсім, справа совісті та порядності самого автора. Передрук матеріалів без посилань на джерело, безпардонний «копіпейст» – поширена проблема також у журналістиці. До речі, процитований вище текст взятий із інтерв’ю «Дня» зі старшим науковим співробітником Інституту математики НАНУ Іриною Єгорченко.
Вірусом плагіату в Україні просякнута не тільки освіта та наука, а значна частина української свідомості. Якщо взяти пляшку води в магазині, тихенько сховати її в сумку та не заплатити, то це крадіжка. Українець це, звичайно, розуміє. А якщо використати у своїй праці чужий текст, твір без посилання на автора, то це ж не є щось злочинне, правда? Ні, насправді це така ж сама крадіжка. Про привласнення авторства на чужий твір або на чужий винахід взагалі вже згадувати та щось пояснювати буде зайвим.
Саме слово «плагіат» пішло з латині, де «plagio» означало «викрадаю». Тому плагіат – це синонім слова «крадіжка». Це два поняття, між якими можна поставити знак рівності. В українському суспільстві належного розуміння цього поки що немає. Тому, на жаль, боротьба проти вірусу плагіату на даний момент безуспішна.
Усвідомлення хвороби – половина успіху. Ось нарешті українці розібралися, що хабарі і корупція – це погано. Півшляху до подолання хвороби пройдено. Повністю організм видужає лише після того, як українці відмовляться від корупційної практики. А з плагіатом ситуація ще більш сумна. Тут проблема досі навіть не усвідомлена.
У контексті плагіату так само і проблема списування в школах й університетах. Не дати списати однокласнику – це велика зрада і злочин в розумінні середньостатистичного школяра. Це хибне переконання закладається в свідомості дітей ще змалку та здебільшого назавжди.
Як це все виправити? Кращого виходу, ніж більш прискіпливий контроль і конкретні покарання, немає. Для цього не потрібні зміни на законодавчому рівні, продумані програми антиплагіату і т.д. У більшості випадків вистачить лише принципової позиції педагога і зовсім небагато зусиль. Студент скопіював з інтернету есе – значить не отримав залік. Насправді цей урок для студента буде куди важливішим за оцінки в заліковій книжці.
Плагіат треба викорінювати, передовсім, з суспільної свідомості. Інакше прогресу нічого чекати, лише суспільна деградація.
