Поле журналістики
На моїй молодій професійній пам’яті це перша масова журналістська акція солідарності в Донецьку. Мова йде про судове рішення, яке нарешті вдовольнило позов журналістки Ганни Іванової, яку образили під час конференції. Донецький апеляційний суд частково вдовольнив позов журналіста Ганни Іванової, яку в жовтні минулого року під час круглого столу представник громадськості лайливо обізвав. Іванова вимагала від Олександра Хрякова публічного вибачення або 22 тисячі гривень компенсації моральної шкоди. Суд не став зобов’язувати відповідача вибачатись, проте постановив виплатити штраф у розмірі 500 гривень. Учора журналістку прийшли підтримати колеги з регіональних і загальнонаціональних ЗМІ. У руках вони тримали плакати з надписом: «Ні агресії проти журналістів». «Я задоволена результатом, бо домоглась того, чого хотіла: ця фраза все-таки була названа образливою, і нарешті суд визнав, що цим словом не можна називати журналістів – це вже перемога. Так, суд не змусив пана Хрякова вибачатись, але справедливість була встановлена. Думаю, що присутність моїх колег дуже вплинула на рішення суду та підтримала мене. Бо на суді першої інстанції цього не було і рішення суду було на користь мого опонента», - розповіла журналістам Іванова.
І сьогодні вже дійсно неважливо, хто є жертвою – жінка чи чоловік, молода мати чи старий батько, є речі, які апріорі неприпустимі. Сьогодні журналіста можуть принизити, завтра побити – реалії, які не достойні нормального (здорового) суспільства. За слова варто відповідати. За дії варто відповідати. Бо в нашому безвідповідальному суспільстві просто не можливо залишати такі речі не покараними. Адже якщо сьогодні спустити з рук невелику образу чи то щось інше, то завтра ця образа може набрати інших обертів. Якщо сьогодні журналіста не добили фізично і морально, завтра за умови безкарності, кожен почне розпускати язика та руки і ми самі породимо чергових вадиків румунів та олександрів хрящових, і хто його знає ще кого.
Принцип підставити іншу скроню в цьому випадку не може діяти. Я не вірю, що молитвами чи прощенням можна видалити ракову пухлину нашого суспільства. На жаль, це інше поле для діяльності. Журналістика, як медицина, має вказувати суспільству на його хвороби, а суспільство має лікуватися саме, за власним бажанням.
Я вважаю, що вчорашня журналістська акція солідарності в Донецьку – це була своєрідна пілюля, яку виписав лікар застудженому пацієнту. Тільки чомусь наша застуда все ніяк не минеться. До того ж, до неї з кожним роком додаються нові хвороби, які тягнуться, мов шлейф, за нашим знесиленим суспільством. Через це лише одні акції не зможуть нічого дати, без уваги самого суспільства. Легше буде тільки тоді, коли ти розумієш, що не одному тобі болить, і що причина твого болю вирішується абсолютно легальним законним шляхом. Як, наприклад, рішення по справі журналістки Іванової.
З кожним роком нападів на журналістів стає все більше, все більше погроз та неадекватного ставлення до роботи ЗМІ. Багато в чому люди праві: в нас дійсно є «журналісти», які компрометують професію. Проте, це питання дуже глибоке, до якого варто підходити обережно. Проте, сьогодні потрібно почати вірити людям. Бо без віри журналісти не зможуть боротися за себе та за суспільство. Журналістам потрібно бачити те, що робота не є марною, і що «пацієнт скоріше живий, аніж мертвий». А побачити вони це зможуть тільки через своїх читачів, через їхню увагу до самих ЗМІ, через активність та небайдужість. Ось це – поле для журналістики. Не образи, не напади – ніщо інше. Справжні журналісти завжди стоятимуть на боці звичайного громадянина. Завжди поступатимуться йому місцем у транспорті, відстоюватимуть за нього під Кабміном його пенсію, писатимуть петиції тощо. Бо кожен журналіст має розуміти, що за ним стоїть його сім’я, сусіди, місто, країна.
Солідарність - дуже важлива річ. Всі ми є громадянами однієї держави, і всі ми хочемо одного – людяності та поваги в своїй країні.
Вчора я вийшла під Апеляційний суд, щоб підтримати не тільки Аню Іванову. Мені здається, що таким чином, журналісти вийшли підтримати все суспільство, показати йому, що «пацієнт скоріше живий, аніж мертвий».
