Популізм на пам’яті
«З метою патріотичного виховання молоді та вшанування пам’яті загиблих воїнів антитерористичної операції, патріотів України громадська організація «Спілка учасників АТО Оболонського району м. Києва» проводить конкурс серед мешканців району на розробку меморіалу пам’яті загиблих учасників антитерористичної операції. Як інформує Оболонська райдержадміністрація, свої пропозиції можна надсилати з 10 до 30 вересня на електронну адресу: obolon_rda@ukr.net», - наводжу текст новини, взятої із сайту КМДА, повністю, щоби зрозуміти – це тільки я з пересторогою і сум’яттям сприймаю такі ініціативи, чи є однодумці?
Чому свої проекти чи пропозиції мають надати саме мешканці, а не, скажімо, архітектори? І чому тільки один район міста? І чи правда потрібно у кожному районі столиці по пам’ятному меморіалу? До речі, як розповідають мистецтвознавці, меморіали із граніту чи ще там чогось – зараз не у тренді, люди їх не сприймають. А у нас навпаки – прямо «мода» на дошки та пам’ятники.
І чому така ініціатива саме перед виборами? Чи саме так мерія поспішає зробити всю роботу? Якщо проглядати час від час стрічку новин на тому ж сайті КМДА, здається, що у нас там «стахановці» сидять, котрим мінімум треба виконати десятирічний план за рік. І садочки відкривають, і школам нові вікна ставлять, і нові квартири для бійців АТО закуповують. Даруйте, закликають інвесторів надати свої пропозиції, щоб нашкребти 20 квартир (чиновники чекають, що будівельні компанії самі засиплють їх такими пропозиціями) і потім урочисто їх роздати родинам військовим з усіма компонентами піар-кампанії, аби ліпше для власного іміджу.
Урешті-решт – усьому є межа. Ідеться про пам'ять, про те, що залишиться у наших серцях і головах через кілька років, коли все це, сподіваюсь, стишиться. Черговий «меморіал пам’яті загиблих учасників антитерористичної операції» - які емоції він викликатиме? І яке смислове навантаження нестиме? Я не буду вигадувати якісь історії про щем у серці матерів, здогадуватись, що може відчувати дружина загиблого. Або діти. Є історії, які так чи інакше увійшли у моє життя, і можу лише співставляти, чи саме меморіалу на Оболоні хотіли б ці люди на пам'ять про своїх близьких, втрачених на війні?
Імен називати не буду. Нехай будуть Він і Вона. Так от, з Ними разом востаннє зустрічались у березні 2014 року, так цікаво було слухати, як Вони обирали собі дату для весілля. Мало бути у серпні 2014. Але у травні Його мобілізували. У грудні Його не стало. Навіть не потрапили під обстріл, просто їхали з блокпосту на місце дислокації і потрапили в аварію, можливо, спровоковану сепаратистами. Цього вже ніхто не розкаже.
І якось самій у голові не вкладається, що Його вже немає, а як Їй? Нехай Вона робить мужній вигляд, що все більш-менш позаду, вляглось, життя триває і треба якось шукати нові цілі. Але досі картаю себе, коли писала їхню історію вже про встановлення меморіальної дошки Йому та однокласнику у рідній школі, дала Їй текст на перечитку, по голосу відчувалося, що змусила знову плакати. І коли Вона оббивала пороги райдержадміністрацій, щоб урешті з’ясувати, які документи треба зібрати для встановлення тієї дошки, уже готової, виготовленої за власні кошти, її ганяли з кабінету в кабінет. А тепер ті ж чиновники збираються проводити черговий конкурс на черговий меморіал. Де ж ваша совість була раніше?
Київ скоро потоне у тих конкурсах. Скільки часу та розмов витратили на Меморіал Небесній Сотні. Переможців обрали, але поза територією конкурсу ходять чутки, що без інвестора нічого не буде. А згадайте, як після революційних подій на Хрещатику стояли продавці сувенірної продукції з атрибутами Майдану. Це що, бізнес на крові?
А зараз чиновники проявляють свою хвилю турботи у таких масштабах, що аж смішно і бридко. Шановні, прибережіть свій популізм на колись.
