Про поневіряння вічних і про землю
«27.09.-03.10.2019»Ой, а можна цього разу не про Зеленського? Зізнатися, хоч і писав, зокрема й у «Дні», про те, до чого нам з обранням Зеленського варто готуватися, від нереальності всього, що відбувається, думаю, не один я втомився. Вирішив відволіктися, подивився останні інтерв’ю Дудя, дуже вже, зокрема його розмову з Гурієвим, хвалили. Так, загалом, з топових блогерів і журналістів, які поки що залишаються сьогодні в Росії, після фільмів про Магадан і Беслан, і справді, найцікавіший Юрій Дудь. Ну, а його співбесідник Сергій Гурієв на сьогодні один із найбільших економістів Росії (без лапок, як у випадку з Глазьєвим, економіст)... Чи, після вимушеної еміграції, правильно писати «економіст російського походження»? Словом, кому буде цікаво, той сам знайде про декілька років його київського дитинства, Російську економічну школу, Прінстон, Паризьку школу економічних наук, роботу в Європейському банку реконструкції та розвитку (він там працював як визнаний у світі економіст, а не за квотою Росії) в Гуглі. Як і про причини його еміграції — Сергій Маратович не завжди й не в усьому буває правий, і колись його біс поплутав повірити в «Медведьєвську відлигу», за що в третій термін Путіна він і поплатився.
Так, та я, власне, не про Гурієва. Між іншим, розмова в інтерв’ю, в характерній полегшеній для необізнаної у більшості питань буття аудиторії «вДудя», йшла й про економічну політику Путіна. Про те, і зараз я напевно зароблю гуль, що, якби Путін обмежився першими двома президентськими термінами, незважаючи на свої «мочити в сортирах», Чечню, Беслан, Дубровку, «Курськ», незважаючи на утиски свободи слова, навіть незважаючи на незавершеність проведених за нього економічних реформ, він увійшов би в історію Росії як один із найбільших реформаторів. Почекайте чортихатися, зараз поясню.
По-перше, про ці «незважаючи» (до речі, в Дудя про це не сказали). Так уже повелося, «найбільші» російські реформатори зазвичай мають бути по лікоть у крові. Пригадайте Грозного, Петра або «вішателя» (за придушення революції 1905—1907 років — у мене самого двоюрідну прабабусю, есерку військово-польовим судом розстріляли) Столипіна. Ну, про Сталіна я взагалі мовчу. Проведена ним модернізація, напевно, з усіх нами тут згаданих — єдина завершена, але лише тому, що сплачена вона мільйонами занапащених життів. Є один виняток — Олександр І, який не лише звільнив селян, а й європеїзував серією реформ цю на середину ХІХ століття ще абсолютно феодальну країну. Утім, саме через мирний характер його реформ у «великі реформатори» в Росії його записують хіба що ліберали.
Так от, про що у нас знають менше, окрім цих «досягнень» в лапках перших двох термінів Путіна були ще у економічні реформи, на порядок глибші навіть порівняно з тими, що наразі наважилися провести в Україні. І серед цих реформ три закони 2001, 2002 і 2003 років присвячені проблемі, яка останні роки на слуху у кожного громадянина України. Відповідно «Земельний кодекс», «Про розмежування державної власності на землю» і «Про обіг земель сільськогосподарського призначення» сформували в Росії повноцінний ринок землі, що обмежив її купівлю хіба що лише іноземцям. І країна, в якій умови для землеробства (якщо не рахувати Ставропілля й Кубані) далеко не такі сприятливі, як в Україні, яка до цього імпортувала аж до зерна й курячих стегенець буквально все, сьогодні перетворилася на одного з найбільших експортерів сільськогосподарської продукції у світі.
2018 року в Росії, де ще в 1990-х прем’єр на повному серйозі казав, що основне завдання уряду — «нагодувати селянина», експорт сільськогосподарської продукції досяг 25 мільярдів доларів (Україна — 18,8), і країна змагається з Україною й США за призові місця у світовому рейтингу експортерів зернових або соняшникової олії. При стрімкому зростанні кількісних показників, якість, звичайно, ще не та, і ми за інерцією продовжуємо сміятися з роздавлених гусаків та імпортозаміщення. Але сьогодні крива зростання сільськогосподарського виробництва в колись вічно голодній Росії завдяки запущеному більш як півтора десятка років тому ринку землі прямує вгору набагато крутіше, ніж в Україні, що відкрила, здавалося б, для себе європейські ринки. І мені чогось віриться, що обіцянки російських чиновників у найближчі п’ять років збільшити показники експорту ще вдвічі — це зовсім не пустопорожні слова.
Ну, а тепер відволічемося від сказаного Гурієвим і пригадаємо, що говорять у зв’язку з намірами скасувати мораторій на продаж землі в Україні ті, хто, здавалося б, навіть молиться на портрет Путіна, який скасував чинний у 90-х роках мораторій на продаж землі в Росії. А Бойко, Медведчук, Рабинович і їхні підспівувачі в один голос твердять, що ринок землі — це «закабалення», «рабство» й, що взагалі дико чути від цієї публіки, «загроза національному суверенітету України»... Переінакшуючи суворовське, у їхній версії виходить, що те, що Росії добре, то Україні смерть. Утім, чи думають вони при цьому хоч трохи про благо для України? Питання риторичне.
Як і очолювана Медведчуком кампанія проти видобутку в Україні сланцевих нафти й газу, нинішня агітація «Опозиційної платформи — За життя» проти ринку землі в Україні — це частина стратегії Кремля на підривання української економіки, на усунення потенційного конкурента. Розв’язана Росією проти України гібридна війна ведеться не лише, й навіть не стільки за розуми людей і території. На кону ще й ринки — нафти й газу, металу, зброї, продукції сільського господарства. У своїй довгостроковій стратегії заміщення фінансових втрат від неминучого зниження в майбутньому попиту й, відповідно, світових цін на основні складові російського експорту вуглеводнів Кремль уже зараз не гребує ніякими засобами. Не лише з ринком землі, а й, наприклад, окупувавши Крим і блокувавши Азовське море, а з ними й значну частину українських експортних зернових портів і терміналів. Ну, а українці, ведені гамельнськими щуроловами, судячи з результатів останнього опитування — 73% проти, ще довго міркуватимуть, потрібен їм чи ні ринок землі. Пожертвувавши, як того й добиваються путіни й медведчуки, своїм майбутнім благополуччям на користь Росії.