Співчувати не можна зловтішатися
Про дослідження емпатії та зловтіхи
Нещодавно дослідники з Кембриджу, Інституту Пастера, Орхуського університету і біотехнологічної компанії «23andMe» опублікували результати дослідження, присвяченого емпатії. Вони вирішили скористатися жіночо-чоловічими відмінностями в здатності до співчуття і співпереживання, щоб дізнатися, чи немає тут генетичного підґрунтя, розповідає «Наука і життя».
Властивості нашої психіки в тій чи іншій мірі залежать від генів, що контролюють роботу нейронів мозку, і можна було б очікувати, що і статева різниця в емпатії обумовлена генетичними відмінностями між жінками і чоловіками.
Компанія «23andMe» займається генетичним аналізом для всіх бажаючих, шукаючи в їхніх ДНК поодинокі заміни нуклеотидів. Як відомо, ДНК складена з чотирьох нуклеотидів – генетичних букв, які, чергуючись, кодують всю спадкову інформацію. Нерідко трапляється так, що одна буква через помилки копіювання ДНК або з якихось інших причин замінюється на іншу. У таких випадках кажуть, що сталася однонуклеотидна заміна.
Ген, в якому відбулася заміна, може почати працювати гірше або краще, а може взагалі нічого не відчути; так чи інакше, подібні заміни – одна з найпоширеніших генетичних модифікацій, і тому, коли шукають генетичні причини якихось хвороб або просто особливостей анатомії, фізіології, психіки тощо, в першу чергу шукають серед однонуклеотидних замін.
У дослідженні брали участь близько 47 тисяч осіб, які пройшли психологічний тест для вимірювання емпатії та у яких «23andMe» проаналізувала ДНК. Психологічний опитувальник показав, що у жінок емпатія виражена набагато сильніше: з максимуму в 80 балів, які можна було набрати в тесті, жінки набирали в середньому 50, чоловіки – 40. Однак генетичних причин для емпатичних відмінностей знайти не вдалося. У цілому автори роботи перебрали близько 10 мільйонів однонуклеотидних замін, і серед них майже не було таких, які б явно відповідали вищій або нижчій емпатії.
Утім, якась відповідність між генетикою і емпатією була, проте, як зазначається в статті в Translational Psychiatry, генетичні чинники можуть пояснити тільки 11% тих відмінностей у здатності до співпереживання, які є між чоловіком і жінкою. Іншими словами, якщо ви жінка, і вас не розуміє чоловік, то глибина його нерозуміння лише на 11% пояснюється відмінностями вашої ДНК від його ДНК.
Портал LiveScience згадує про інше дослідження, в якому різницю в емпатії аналізували серед однояйцевих близнюків, і тоді генетичний «рахунок» був вище – на гени доводилося 30% емпатичних здібностей. Щодо нової роботи, то, можливо, вся справа в тому, що тут враховували тільки однонуклеотидні заміни, хоча свій внесок можуть вносити й інші різновиди модифікацій у ДНК, нехай і менш поширені. Можна згадати й про епігенетичні механізми, які надовго перепрограмують ген на більшу чи меншу активність, не змінюючи сам генетичний текст.
Зрештою, відмінності в емпатії можуть пояснюватися взагалі негенетичними чинниками. Скажімо, жінки традиційно вважаються більш емпатічними, і якщо всі навколо від тебе чекають емоційної чуйності, ти рано чи пізно цьому навчишся. Іншими словами, все може бути навпаки: жінки не тому краще відчувають інших, що схильні до цього від природи, а їхня психіка вчиться більшої емпатії, оскільки цього від них чекають.
Таким чином, як показують дослідження, здатність до співчуття і співпереживання мало залежить від генів, статевої фізіології та більшою мірою обумовлена соціальними чинниками, умовами і обставинами.
А про що свідчать дослідження такого почуття, як зловтіха?
ПРИНЦИП ЗАДОВОЛЕННЯ
«Зловтіха – це нічим не викликане бажання заподіяти зло іншій особі, щоб шляхом порівняння з власним становищем відчути задоволення… Жалість є співчуття до нещастя інших, а зловтіха – радість з приводу такого, причому це співчуття і ця радість не викликаються ні дружбою, ні ворожнечею. Ми здатні співпереживати навіть незнайомим і зовсім байдужим нам людям; якщо ж наша зловтіха стосовно іншого викликається шкодою або образою, то це є мстивістю», – писав філософ Девід Юм.
У 2002 році The New York Times опублікувала дані кількох наукових досліджень зловтіхи, де вона було визначена як «насолода чужими невдачами».
Чимало робіт ґрунтувалося на теорії соціального порівняння, на тому, що людина може здаватися самій собі краще, коли вона бачить навколо тих, хто зазнає невдачі. Інші дослідження показали, що зловтіха більше характерно для людей з низькою самооцінкою.
Недавнє ж дослідження, опубліковане в журналі Motivation and Emotion, продемонструвало, що зловтіха – задоволення, яке ми іноді знаходимо в чужому нещасті – послаблюється нашим сприйняттям того, наскільки постраждалий заслуговує невдачі й наскільки серйозними були наслідки.
Учені досліджували реакцію 291 людини, показуючи їм відео нареченої, яка падає в басейн або відео людини, яка стрибає в заморожений басейн, розповідає Sun Day News. Люди були більш схильні відчувати зловтіху, якщо вони вважали, що людина заслужила своє нещастя.
Але це почуття слабшало, якщо учасники говорили, що нещастя людини мало серйозні наслідки. Чим сильніше була початкова зловтіха, тим сильніше в подальшому було почуття провини, сорому і жалю з приводу спочатку вираженої зловтіхи.
«Попередні дослідження показали, що, коли людина несе відповідальність за негативні дії і за негативний результат, люди судять про те, що вона заслуговує на такі наслідки. Це почуття призводить до зловтіхи», – зазначає один з авторів дослідження Маретт Берндсен.
Коли ви смієтеся над людиною, яка страждає, варто запитати себе, чому ви робите це, рекомендує вчена.«Відповідь на це питання може виявити причини почуття задоволення. У цьому випадку задоволення щодо невдачі цієї людини може змусити вас почувати себе краще. З іншого боку, відповідь на питання, чому ви сміялися, може показати, що, насправді, таке робити непристойно. Подібне розуміння може змінити вашу поведінку», – підкреслює Берндсен.
НЕЛОГІЧНЕ СПІВЧУТТЯ
Варто звернути увагу й на ще одне нещодавнє дослідження, тепер уже наше, проведене Київським міжнародним інститутом соціології з ініціативи ZN.ua і благодійного проекту «Небесна гвардія».
Соціологи опитали понад тисячу родичів українських військовослужбовців, які загинули на Донбасі. Дослідження проводилося по телефону, базу номерів надала «Небесна гвардія». Розподіл опитаних за макрорегіоном (Захід, Південь, Схід, Центр, Київ) пропорційний кількості загиблих військових, які раніше проживали у відповідній частині країни.
Одне з питань було таким: «Що ви відчуваєте до родичів тих, хто загинув у боях проти українських військових?». 16% респондентів сказали, що цих людей спіткало справедливе покарання. 15% обрали варіант відповіді «байдужість». А більшість, 52%, висловило до родичів загиблих бойовиків співчуття…
Що ж, далеко не завжди порухи людської душі піддаються раціональному поясненню та укладаються в стандартні реакції. Інше питання, що ховається за менторськими повчаннями, коли хтось наділяє себе правом так чи інакше наставляти, що потрібно відчувати у конкретному випадку, а що не слід. За цією чорно-білою картиною світу виразно проглядається щось червоно-коричневе.
