Сталін, Бандера і права людини
Під загрозливі вигуки Соловйова, який наполегливо вимагав когось стратити, настало 21 червня — Всесвітній день гуманізму...
Реакція російського телевізора на вихід США з Ради з прав людини ООН істотно відрізнялася від того, як на цю подію відгукнулися російська влада. Для учасників програми «Вечер» із Володимиром Солойовим від 20.06.2018 дії США стали приводом не так вкотре облаяти США — це саме собою — як поговорити про саму ідею прав людини, про її брехливість та лицемірство.
Першим на права людини накинувся, звісно, Ж., який закричав, що «нас упіймали на правах людини і змусили підписати Гельсінську угоду 1970 року». «Не можна було підписувати!» — надривався голова ЛДПР. А Володимир Соловйов одразу перевів розмову зі спогадів про помилки СРСР епохи Брежнєва на актуальніші проблеми. «А навіщо нам суд ЄСПЛ?!» — в інтонації, виразі обличчя, навіть у позі, яку прийняв Соловйов, ставлячи це запитання, вже містилося категоричне твердження, що ніякий ЄСПЛ нам не потрібен.
«А якої думки були ті, хто долучив до Конституції статтю про верховенство міжнародного права?» — в тоні Соловйова дедалі виразніше звучали прокурорські нотки. «Що ми виграли?» — за відсутності у студії головних винуватців, які ухвалили злочинну Конституцію РФ, Соловйов вимушений був вести публічний допит Сергія Станкевича, який давно вже відрікся від свого ліберального минулого і перейшов на позиції махрового охоронства.
Оскільки ніхто в студії не навів жодних прикладів користі від міжнародного права, Соловйов вирішив добити гадюку і навів приклад явного зла, яке через прийняття чужих нам міжнародних норм проникло до Росії. «У нас немає страти!» — трагічним голосом вигукнув Соловйов. Було видно, що заборона, а точніше, призупинення права Росії страчувати своїх громадян стало для Володимира Соловйова особистою бідою, з якою він ніколи не зможе змиритися. Існує поширена думка, що в СРСР багато хлопчиків мріяли стати космонавтами. Мені, щоправда, такі не траплялися, проте припустімо. Щодо Володимира Соловйова, то він явно мріяв стати катом і цю мрію плекає й досі, оскільки навіть під час ефірів постійно ділиться своїми мареннями, як він когось стратив би, задушив би, повісив чи розстріляв.
Соловйов взагалі досить багато мріє у своїх програмах. Ось і в цій програмі «Вечер», затаврувавши ЄСПЛ, від якого Росії сама лише шкода, Соловйов вдався до марень про інший міжнародний суд, від якого Росії була б суцільна користь. «Я уявляю суд ОДКБ, куди можуть звернутися громадяни Британії у зв’язку з порушенням своїх прав їх урядами!» — очі Соловйова затягнулися мрійливим серпанком. Він явно уявляв, як судді з Таджикистану, Білорусі і Росії ухвалюють обвинувальний вирок Об’єднаному Королівству, а Єлизавета Друга і Тереза Мей, стоячи на колінах, простягають руки, просять вибачення і крізь ридання запевняють, що вони більше не порушуватимуть прав своїх громадян.
На жаль, рожевий туман швидко розвіявся, Соловйов струсив залишки солодкої мани і вже зовсім іншим, жорстким тоном категорично заявив: «Та немає ніяких прав людини!». І тут закрутилися в своїх могилах мислителі-гуманісти від античності до епохи Відродження, у мовчазному безсиллі почали рвати на собі волосся тіні творців французької «Декларації прав людини і громадянина», англійського Білля про права, а також Загальної декларації прав людини. Жах і відчай охопили душі великих мерців, коли до них долетіла звістка, що сам Соловйов (!) скасував головну справу їхнього життя.
Крапку в дискусії з прав людини поставив «політолог» Сидоров: «Ось ми увійдемо до цієї Ради з прав людини разом з Україною?» Цією фразою «політолог» Сидоров натискував на якусь кнопку в організмі Соловйова, і в того увімкнувся режим керованого біснування. «А нам із нацистами некомфортно!!» — закричав Соловйов — «Нам комфортно, коли нацисти сидять на лаві нюрнберзького трибуналу!».
Після чого розмова цілком природно перейшла на Україну. Утім, розмовою це назвати неможливо. «Експерти» давилися від реготу, обговорюючи ситуацію в країні, що стала жертвою агресії їхньої власної держави. Щойно представники іншого погляду на те, що відбувається, українець Вадим Трюхан і росіянин Андрій Окара розкривали рота, аби цей погляд висловити, всі соловйовські «експерти» на чолі із самим Соловйовим починали кричати, не даючи глядачам почути жодного слова.
Більше й голосніше, ніж інші, кричав сам Соловйов. А сталініст Стариков, якого навіщось покликали обговорювати Україну, постійно вставляв, що Окара і Трюхан говорять виключно за американськими методичкам. І ось що цікаво. Несучи безперервну бойову вахту п’ятий рік поспіль, Соловйов та його «експерти» вичерпали запас лайливих слів на адресу України. Загрози про «танки в Києві» і пророцтва про «розпад України», висловлені утисячне, сприймаються не дуже. Кривляння і знущання над українською мовою, найімовірніше, продовжують тішити лише невеличку частину аудиторії. Залишається одне, незнищенне, на думку Соловйова, звинувачення на адресу України та її влади: нацизм і Бандера.
Люди, що мають проблеми з добором слів під час усного мовлення, поводяться по-різному. Хтось заповнює паузу всілякими звуками, приміром, протяжним «е-е». Є ті, що вставляють мат. Вони не лаються, а просто використовують матюки як артиклі чи вигуки. Для Соловйова такими вигуками стали слова: «нацисти», «фашисти», «Бандера», «бандерівці» — він їх вимовляє по кілька десятків разів на кожній передачі, коли мова заходить про Україну.
Особливим гротеском цієї миті видається присутність у студії сталініста Старикова, для якого Сталін — це головна і сакральна фігура «русского мира» і всієї світової історії. І такі людей у путінській Росії багато, не випадково Сталін за чесного підрахунку голосів став переможцем конкурсу на звання «Ім’я Росії», і телеканалу довелося підкручувати голоси, аби отримати інший результат.
Так от, український патріот і націоналіст Степан Бандера, кумир певної частини громадян України, у багатьох, зокрема й у мене, викликає відторгнення своєю прихильністю до тактики індивідуального терору, за що він був засуджений під час Варшавського процесу 1935—1936 рр. Українці мають повне право вибирати своїх кумирів, і не справа громадян країни-агресора критикувати їхній вибір. У цій колонці був вимушений порушити цей принцип і сказати про своє ставлення до Степана Бандери, оскільки аж надто величезний контраст між ним та Йосифом Сталіним, якого цілком відверто прославляють у російському телевізорі і культ якого поступово з напівпідпілля, в якому він перебував в 70-і — 90-і роки, виходить на поверхню і набуває цілком респектабельного, майже офіційного статусу.
Спільне у Степана Бандери та Йосифа Сталіна одне: ні того ні того не засудив жоден міжнародний суд і трибунал. Решта — незрівнянне. З тим океаном зла, який приніс людству Сталін, не зможе зрівнятися жодне злодійство в історії планети Земля. Йому немає рівних за кількістю знищених, розстріляних, заморених голодом і померлих у таборах та у вагонах для худоби під час депортації «народів-злочинців». Без Сталіна Гітлер не прийшов би до влади, не було б Другої світової з її 71 мільйонами загиблих. У присутності махрового сталініста Старикова, в студії, де кожен другий — сталініст, докоряти Україні Бандерою і називати українців нацистами — вершина цинізму й лицемірства.
Під загрозливі вигуки Соловйова, який наполегливо вимагав когось стратити, настала ніч і настало 21 червня — Всесвітній день гуманізму. Це свято було засновано 1986 року на Всесвітньому конгресі Міжнародного гуманістичного і етичного союзу в Осло і відтоді щороку святкується в багатьох країнах. У Росії про нього мало що знають і мало кому це цікаво. «Гуманізм?» — «А це навіщо? Поговорімо про щось інше»...
