У пошуках голови поїзда
Колись мені здавалося, що кожна подія в житті поета робить його цікавішим, зрілішим, оригінальнішим. Тому треба спішити жити, кожну свою клітинку наповнюючи неповторним досвідом, який потім виллється текстами. У цьому плетиві подорожі посідали особливе, якщо не ключове, місце. Адже саме завдяки подорожам ти змінюєш ландшафт, оптику, за кілька кілометрів навіть мова звучить інакше. Той, хто бував у Карпатах, знає: закарпатський і прикарпатський боки гір відрізняюся дуже сильно. І кутом нахилу, і кольором (темно-зелений і синюватий), і запахом, і листям, і птахами, і небом, і поетами. Їхати кудись – це наражати себе на пригоду, відкриватися світу; їхати завжди краще, ніж стояти на місці.
Асоціативний ряд продовжується ще одним спогадом. Отож, мені здається, що найвідомішим і найбезсмертнішим поетом нашого покоління має бути Вік Коврей. Це людина, яку я називаю «географічним поетом». У свій час Вік писав вірші про кожен населений пункт, в якому побував, а про деякі – навіть кілька. З-під його пера вийшли такі оди географії, як «Чоп», «Залізничний міст у Чопі», «Шешори», «Осінь у Чернівцях», «Шаланки», «Ужгородська рапсодія» і, припускаю, «Київ вечірній». Кожен населений пункт хотів би мати присвячені собі поетичні рядки, тому в майбутньому меморіальні дошки Віку Коврею мають з’явитися у кожній точці на карті, де ступала його нога, а відтак – писала його рука. Якщо йому вдасться об’їхати всю Україну, то він невдовзі зможе конкурувати кількістю пам’ятників і бюстів із Шевченком. Непогана стратегія безсмертя, погодьтеся.
Думаю про все це, переглядаючи антологію «Вокзали», задуману і впорядковану поетом із Кропивницького Кирилом Поліщуком. У кожній літературній епосі спочатку з’являються окремі імена, зірки, які потім формуються, укладаються на карту, і стають, скажімо, сузір’ями. Коли хтось мені каже: «Я з Хмельницького», я відповідаю: «О, у мене є добрий приятель звідти, Гриць Семенчук». Якщо з Тернополя, то Юрко Завадський чи Богдан Боденчук, із Франика – Аліна Олійник. І так далі. У моїй уяві карта Україна заселена саме цими обличчями, саме їхніми рядками.
Тепер до них додадуться й інші. Ті, яких знаю – Ната Коваль, Мідна, Томаш Деяк, Кирил Іщук – і ті, талановитість яких стала для мене відкриттям. Їхня творчість настільки різноманітна, як і карта нашої країни. Наразі ще невідомо: хто з них «вистрелить» і назавжди залишиться в літературі, а хто, як Артюр Рембо, покине писати в дуже молодому віці. Саме з огляду на це для нас таким важливим є момент «зараз», адже показує мапу літератури, яка пульсує й намагається знайти своє місце, свого читача, свою станцію.
Це покоління вже ніколи не буде таким самим, більше ніколи в такому складі не зустрінеться в антології. У певному сенсі усвідомлення цього робить цю книжку особливою. Зрештою, саме писання віршів є справою глибоко абсурдною й безнадійною, до певної міри дон-кіхотською. Порівняти її можна хіба з ситуацію, коли на пероні шукаєш свій вагон, а голос згори оголошує: «Нумерація вагонів – з голови поїзда». І розгублюєшся, бо не знаєш: де саме у цього поїзда голова? А де серце?
