Відлуння голоду
Є українські землі, яких Голодомор 1932-33 років не торкнувся. Це Галичина та Волинь, що входили тоді до складу Польщі, Буковина (у складі тодішньої Румунії) та Закарпаття, що було частиною Чехословаччини. Дійсно, можна стверджувати, що цих земель Голодомор не торкнувся, але… Не торкнувся лише фізично. У духовному плані західноукраїнська спільнота була разом із своїми голодуючими братами.
Розвінчати міфи, що «про голод у підрадянській Україні на Заході нічого не було відомо» може один приклад. Це було влітку 2013 року, мені тоді довелося мати розмову із нині покійним найстарішим жителем села Ощів Іваном Бондаруком, який, між іншим, розповів історію, свідком якої став у дитинстві.
Його батько Микола народився і виріс в Ощеві. У 1916 році він був евакуйований разом із більшістю селян у Катеринославську губернію через бойові дії у ході Луцького прориву. Як він пізніше згадував, жив на території сучасної Дніпропетровської області в якомусь селі у добрих господарів. Восени ощівчани повернулися до своїх домівок, хоча й застали село напівзруйнованим.
Навесні 1933 року до Миколи Бондарука дійшли чутки, що у Східній та Центральній Україні дуже великий голод. Він дивувався цьому і повторював: «Та не може бути такого. Там така пшениця як золото була, господиня у селі, де я був, як діставала буханки хліба з печі, то вони аж сяяли. Ніколи не повірю, що там голодують». А вже пізніше селяни зрозуміли – братів-українців морять голодом штучно. Може, й тому молодь села охочіше вступала до напівлегальних українських «Просвіт» чи таємних осередків ОУН, аніж до поширеної на той час КПЗУ. Про членів останньої і приказка по сьогодні серед старших людей ходить, що вони «тільки на печі лежать й за права кричать». Бо якщо й хто вступав туди, то лише той, хто не мав нічого свого, а хотів збагатитися за чужий рахунок. Бачиш, боліло йому, що комусь вдалося чесною працею побудувати добру хату.
Та був період в історії Волині, коли її жителі теж спізнали голод. Такий час настав у 1946-47 роках, тоді як повоєнний дефіцит продуктів доповнився масовим неврожаєм. Самої Волині це не дуже сильно торкнулося, адже в селах населення масово не голодувало, але люди зі східних регіонів страждали сильно. Пригадує мій дідусь Володимир Кос, як у 1947 і навіть у 1948 роках приїжджали на станцію Звиняче, що була тоді за якихось 900 метрів від їхнього обійстя, люди із Сходу, худющі, змучені. Нерідко вони попадалися в руки спеціальним уповноваженим і негайно відправлялися у товарняках додому. А ті, що виходили, ішли прямо до їхніх домівок, несли все, що мали: прикраси, побутові речі, аби тільки отримати шматочок хліба. Один чоловік навіть жорна добротні для зерна на хліб обміняв. Ці жорна, що стали символом тих нелегких часів, й досі зберігаються у родичів. Звичайно, моя родина та односельчани ділилися чим могли із голодуючими.
Дідусь згадує: «Тоді один дядько прийшов до мами моєї і каже: «Дайте гнилої перемерзлої картоплі, бо я хочу зготувати оладки». Мама здивувалася, як можна приготувати щось із гнилої картоплини? Дала йому цю картоплю, дала олії трохи, борошна, він узяв сковорідку і підсмажив усе. А я малий був, цікаво мені, що то дядько робить. Попросив одного того картопляника. Дядько дав. Як я його спробував тоді, то одразу викинув, таким несмачним він був. А той чоловік сказав, що його діти таким стравам зараз раді набагато більше, ніж цукеркам…»
Попри це, радянська влада продовжувала сміливо конфісковувати збіжжя у селян, які мали землю на Західній Україні. Гори зерна часто просто гнили на залізничних станціях, але так і не діставалися в руки тих, хто їх потребував.
Як я уже згадував у публікації «То хто ж приходив до волинських селян уночі» (День, №140-141 від 11 – 12 серпня ц.р.), мій прадід Гнат Новосад мав 9 гектарів землі і навідріз відмовлявся вступати до колгоспу. Коли влада конфіскувала в 1947 році у нього все зерно, то спочатку сім’я (одних дітей семеро було) харчувалася торішньою картоплею, яку викопували з-під землі, потім навіть варили жито, солили та їли. Та попри усі випробування вони вижили і зберегли єдність роду. Ця єдність ще довгих 45 років мулятиме очі радянській системі, яка прагнула будь-що знищити міцний і нерозривний рід як основу українства і сформувати єдиний радянський народ. Ця система зовсім не думала про порятунок українців, вона навпаки намагалася знищити національну самосвідомість.
…Поодинокі історії складають єдину картину, яка свідчить – українці на Волині теж зазнали духовної шкоди від голодоморів. Бачачи правдиву картину того, що насправді робить радянська система, вони ніколи не вірили байкам про суто природні причини голоду. Ці трагічні події, а також масове вивезення українців, розправи над cелянами, членами ОУН, упівцями навіки залишилися у народній пам’яті і саме вони уже згодом стали поштовхом до активної участі волинян у відродженні та становленні української незалежності.
