Володька й вуса-2
«05–11.07.2019»
Що може бути гіршим, ніж східне прокляття? Коли цікавий час виявляється твоїм власним передбаченням, що справдилося. Наприкінці травня у №89–90 газети «День» вийшла моя колонка «Володька й вуса» (звідси назва цієї), в якій я необачно написав, як сам перебіг подій змусить новообраного президента зміщуватися у бік сценічного амплуа «останнього диктатора Європи» Лукашенка. І ось цієї середи в Борисполі відбулася «недовго очікувана» прем’єра. За що ми, звісно, маємо дякувати його величності випадкові в особі секретаря Бориспільської міськради Ярослава Годунка.
Пам’ятаєте, як упродовж останньього року президентства Порошенка йому докоряли, що заради піару він їздить відкривати мало не кожен новий у країні об’єкт — дитячий садок, міст чи школу. На носі дострокові парламентські вибори, і вже президент України Зеленський їде до сусіднього із столицею райцентру Бориспіль (обрали, напевно, лише тому, що він пов’язаний із Києвом кращою і найменш забитою машинами дорогою) розбиратися в конфлікті між міською радою і районною адміністрацією навколо ремонту місцевої лікарні. У світлі поточного міжнародного стану, масштаб події епохальний, — у мене така підозра, що такої, яа має величезний вплив чи то на ОБСЄ, чи то на МВФ, чи то на Нормандський формат.
З огляду на роздратування, що зростало в ньому із самого початку засідання, президент все ж таки усвідомлював ненормальність того, що відбувається. Щоправда, зовсім не через те, що він чітко уявляє межі своїх повноважень і неприпустимість втручання глави держави у сферу компетенції місцевої влади (агов, товаришу Гройсман, поясніть Зеленському за децентралізацію!). Уявіть, якийсь геній піару з вашого оточення змушує вас виконувати незвичну для вас роль третейського судді, а ви не знаєте, що це за люди, не розумієте, хто тут за що відповідає, як все влаштовано, і взагалі, чого вони від вас хочуть. А ще, коли ви, а як може бути інакше, якщо ви нічого в тому, що відбувається, не розумієте, починаєте нести нісенітницю, — жодної поваги до чину, — вони з вами ще й сперечаються. Тут не витримав би навіть святий.
Сперечальником виявився секретар Бориспільської міськради Ярослав Годунок, людина, як це здавна повелося у нас казати, непростої біографії. — Майже 20 років тому, будучи шофером у «Беркуті», засуджений за розбій, але судимість списали. Відтоді перебував у кількох партіях («Рух», «Наша Україна», «Радикальна партія» — тут зрозуміло, Ляшко й сам сидів, кандидат у депутати від «БЮТ») — завжди на політичному вістрі. А останніми місяцями, і в цьому вся пікантність події, з огляду на активність у мережі й відгуки знайомих, навіть не просто переконаний — агресивний прибічник Зеленського. Спершу з трибуни, а потім і з місця, усвідомлюючи в ситуації з місцевою лікарнею свою компетентність і правоту, він неодноразово поправляв президента, який абсолютно не розуміє, про що йдеться. Той зацікавився нахабою, погуглив (держава у смартфоні, ага), знайшов про «БЮТ» і судимість, і дарма що погашена, перейшов на ти, охрестив розбійником, бандитом, чортом, після чого охорона вивела Годунка із зали. Більше Зеленському, хоч би яку ахінею він ніс, ніхто не заперечував. А наприкінці засідання Зеленський, який так і не заспокоївся, пообіцяв зателефонувати голові СБУ Баканову «з приводу цього чорта».
І ось тут головне питання. Амікошонство, хамство на адресу Годунка, це ще не Лукашенко. Той грубіянить напоказ — від неуцтва, панства, усвідомлення власної безкарності. У Зеленського, навпаки, це ознака усвідомлення власної слабкості, некомпетентності, а звідси невпевненості в собі, бажання хоч так — за рахунок агресії — ствердити свій авторитет. Але дзвінок Баканову «з приводу цього чорта», це що? Якщо за ним не буде нічого — ні кримінальної справи (а на підставі чого?), ні кулі в голову, — не лише в судах зрозуміють, що на Банковій порожнеча і настали часи, коли багато що, майже все, можна. І Годунок як на зло не вгамовується — збирає в соцмережах народ, прийти разом із ним до СБУ.
Але є й інший варіант, якщо має рацію Юрій Романенко, який самовпевнено претендує на роль ідеолога нинішньої влади і поспішив привітати народження українського Лукашенка. Я недаремно казав про особливу пікантність того факту, що до цієї ситуації, незважаючи на партійний квиток «БЮТ», Годунок був переконаним прибічником Зеленського. Мені чомусь одразу згадалася доля Віктора Гончара — 1994 року одного з керівників виборчого штабу Лукашенка, пізніше його переконаного опонента. 20 років тому, 16 вересня 1999 року, його викрали і, вочевидь, вбили білоруські спецслужби. За всієї непорівнянності масштабів особистостей Годунка і Гончара цілком показовий приклад, до чого призводять репліки про «зателефоную на Баканову з приводу цього чорта». У нас таке за Кучми вже було — сьогодні в СБУ справу сфабрикують, а завтра, якщо пощастить, без голови знайдуть (щоправда, Кучмі вистачило розуму «телефонувати Кравченку» не в прямому ефірі — та й то не допомогло). Від Гончара, окрім плями крові на місці викрадання, досі нічого не знайшли. Тут варто було б замислитися навіть Романенкові. Та й Баканову справу про «самогубство» Кравченка варто було б затребувати й проглянути.
Загалом, новина про народження цієї середи українського Лукашенка виявилася дещо передчасною. Зеленський ще має час зупинитися. Лише ось що його зупинить — духовні орієнтири, моральний кодекс квнщика, культурний багаж? Тоді як «за» і легкість цього шляху, і недалеке таке ж, як і він, непрофесійне оточення, і ті самозвані експерти, хто хоче до цього найближчого оточення потрапити. А ще більше, хто штовхає його шляхом Лукашенка, це схвалення його виборців. Це зараз, більш ніж півстоліття потому, над Хрущовим сміються, а тоді більшість ним ще й пишалася: дивися, як наш показав американцям/художникам «Кузьчину мать»! — 2012-го «Свободу» обрали до парламенту, щоб чубилися, ось і Зеленського ще більше полюблять, раз б’є. Тим паче, що б’є не їх, а ненависні їм всім чиновницькі морди. Така собі сміттєва люстрація, але проводить її президент.
У травневій колонці я писав, чому шлях Лукашенка здасться Зеленському оптимальним. Про що я тоді не написав, чому врешті-решт Зеленському все одно не вдасться. — Що Зеленський набагато слабша особистість, ніж Лукашенко. Та й Україна не Білорусь. Нехай сьогодні Зеленському протистоїть меншість, але це найбільш активна й найбільш організована (я вже не кажу, що тепер озброєна) частина суспільства, а загроза диктатури лише допоможе їй подолати сьогоднішні розбіжності. В українській політиці (і бізнесі) вистачає гравців, варто лише трохи прикрутити їм гайки, яким цілком до снаги виявилося зіграти навіть проти «Сім’ї» Януковича. Та й ті (той), хто сьогодні стоїть за Зеленським, звісно, зробив ставку не на нього, а на ослаблення влади, і навіть на хаос — йому зовсім не потрібен не те що диктатор, а навіть хоч трохи сильний і авторитетний президент. За цих умов, варто Зеленському спробувати, український Лукашенко зможе відбутися хіба що лише як нетривалий фарс.
P.S.: I ось ще що відрізняє українського Лукашенка від білоруського оригінала — нелюбов до парадів. Воно й не дивно. Оригінал хоч від армії не відкосив, що робить йому честь.
