Вигадані герої
«15.06-05.07.2018»
У наші непевні часи, ласі до дутих сенсацій, здається, інформаційний простір всуціль заполонили містифікатори й аферисти. Псевдовчені з науковими ступенями та званнями, псевдоцілителі, що схиляють до роздумів про середньовічну медицину, дуті гетьмани ряджених козацтва і самозвані представники давно вимерлих знатних родів. Про фальшиві лицарські ордени («День» № 74 за 23 квітня 2014 р.) та Рюриковичів із додаванням «псевдо-» я вже писав на сторінках «Дня». А сьогодні ми поговоримо про українських і російських фальшивих ветеранів минулих воєн — їх теж, виявляється, не лише на парадах на Червоній площі удосталь.
«БАРОНА ПАУЛЮСА БРАВ»
Останні кілька років мені часто призначають зустрічі біля пам’ятника на могилі Ватутіна в київському Маріїнському парку, а оскільки маю шкідливу звичку приходити раніше, буває, слухаю від нудьги екскурсоводів, які дісталися й цієї раніше непопулярної у туристів локації. Десь чув, бувають і гарні екскурсоводи. Лише мені з ними по життю хронічно не щастить... Якби ж то лише Русь, яку я вивчав більшу частину життя, але навіть в їхніх розповідях про Ватутіна моє чутливе до історичної фальші вухо чує почерпнуті ними анекдоти з мережі. У випадку з Ватутіним, одним з основних їхніх першоджерел є Юрій Миколайович Коваленко, як він стверджував, «джура» (офіцер з особливих доручень) за його словами «командувача 57-ї армї» генерала Ватутіна. І річ навіть не в тім, що Микола Федорович ніколи не командував 57-ю армією. Уся «бойова біографія», що з’явилася в перші півтора десятиліття ХХІ століття на сторінках українських видань досі невідомого українського героя, — суцільний жодним достовірним документом не підтверджений політ фантазії, поряд з якими тьмяніють пригоди всесвітньо відомих авантюристів та фантазерів.
Лейтенант-сапер вже у 15 років, він нібито особисто закладає вибухівку під будівлею київської міської думи, а потім виконує обов’язки насправді окупованої на той час нацистами Лохвиці. У 18, вже нібито капітан фронтової розвідки, він «п’є зі Сталіним на брудершафт «Сапераві», а через місяць, пробравшись до штабу через каналізацію, особисто полонив командувача німецької 6-ї армії фельдмаршала Паулюса. Пізніше, вже на урочистому банкеті на честь розгрому Сталінградського котла, він нібито «втер носа» самому маршалові Жукову, у присутності якого, за його ж розповідями, ніяковіли й ховалися за портьєрами навіть члени ЦК. Наприкінці війни, повоювавши сапером, розвідником, дорученцем, він вже бойовий льотчик — переганяє до СРСР отримані від США по ленд-лізу «Боїнги», які насправді ніхто ніколи СРСР за ленд-лізом не передавав. Ну й, фінальна точка бойової кар’єри героя: під час нальоту на Японію його літак на висоті 6 тисяч метрів був збитий камікадзе — вочевидь, від хвилювання японський льотчик помилково прийняв нашого героя за американський бойовий корабель. Щось він там ще розповідав про порятунок ним 1947 року бурятів, які нібито вимагали від Сталіна незалежності, але ця історія вже настільки далека навіть від найсміливішої уявної реальності, що після неї Юрій Коваленко зі сторінок наших ЗМІ та ефірів національних телеканалів нарешті зник.
ГЕРОЮ ШИПРУ
Утім, хоч би якими неймовірними здавалися вигадки Юрія Коваленка, вони тьмяніють порівняно з іншим удаваним «героем» — Костянтином Вікентійовичем Хруцьким. Юрій Коваленко був обласканий увагою хіба що увагою ласих до дешевих сенсацій журналістів, тоді як Костянтин Хруцький свого часу здобув славу героя одразу двох держав. Як і до Юрія Коваленка, слава до нього прийшла на схилі віку, навіть пізніше, коли йому стукнуло не мало не багато цілих 100 років (а прожив він, якщо вірити офіційним даним, 113 років). На початку 50-х років минулого століття, коли в радянській і болгарській пресі розпочалася інформаційна кампанія, присвячена 75-річчю російсько-турецької війни 1877—1878 років (одним із головних результатів якої стало здобуття незалежності Болгарією), в Новоросійську, наче з небуття, виник її останній ветеран, який окрім сивин і своїх розповідей як доказів, пред’явив журналістам місцевих, а потім і загальносоюзних видань одержані за форсування Дунаю нагородний годинник і Георгіївський хрест. Щоправда, вже після його смерті з’ясувалося, що годинник цей вже радянського виробництва, а Георгіївський хрест, судячи з порядкового номеру, датований кінцем Першої світової війни.
Як і у випадку з Коваленком, ніхто з журналістів, а потім і чиновників, не перевірив повідомлених Костянтином Вікентійовичем даних, хоча численні помилки в його «спогадах» накладалися одна на одну. Адже досить було просто зазирнути до списків особового складу Преображенського полку, в якому він нібито служив. Як встановили пізніше, Костянтин Хруцький не значився в його лавах ніколи. Проте за життя «ветерана» приймали перші особи Болгарії і СРСР, він побував у Болгарії, де ділився «спогадами» з місцевими піонерами, отримав державні нагороди двох країн. А після його смерті телеграму зі співчуттями вдові «героя» підписав сам керівник болгарської компартії Тодор Живков.
* * *
У чому ж таємниця всіх цих «ветеранів Куликовської битви»? Жодним чином не дбаючи про бодай трохи достовірні деталі, вони з незмінним успіхом, як в СРСР, так і в незалежній Україні, підкуповують нашого брата-журналіста зовсім нехитрими вигадками. Припускаю, що річ тут не лише у спадковій відсутності у журналістів елементарної інформаційної гігієни — звички перевіряти отриману інформацію. Боюся, винна в усьому закладена ще за царської Росії та підхоплена сталінським СРСР політика локалізації всіх можливих досягнень людства, наруги з метою пропаганди над історичними фактами, спершу фальшивої героїзації тих чи тих діячів революції і громадянської війни, пізніше війни «Великої Вітчизняної». Витворені фантазією радянської військової журналістики міфи про «подвиги» панфіловців чи Гастелло легітимізувалися не через їхню документально підтверджувану достовірність, а через їхню актуальність, запитаність «у дусі історичного моменту». Не дивно, що цією шпариною одразу скористалися не лише журналісти і пропагандисти, а й авантюристи. Костянтин Хруцький виринув під ювілей російсько-турецької війни. Юрія Коваленка так шанували журналісти зовсім не через розповіді про його удавані «подвиги». Він підкуповував їх, у дусі часу, вигаданими ним яскравими деталями про репресії, про антиукраїнські настрої радянського військового і партійного керівництва, що вписуються в наше сьогоднішнє уявленні про ту епоху. — Вони зкидалися дуже схожими на правду, щоб їх ще й перевіряти. На жаль, традиції радянської журналістики живі й нині, живі в тих, хто голосніше від інших засуджує радянське минуле. Гріх цим не скористатися. Ось і з’являються на світ дедалі нові «герої» вигаданих, а часом і справжніх перемог.
