Я пішов в далекі гори...
Гори – мабуть четверта річ, на яку можна дивитись вічно, а цього задоволення у мене предостатньо. До того ж, це не якісь невеличкі пагорби, де пасуться Мілки, а височенні і скелясті стовпи. Ля Салетт розташований на висоті 1800 метрів, а з вікон храму можна побачити гору Ґарґас, висота якої понад дві тисячі метрів. Ще взимку я піднявся на Говерлу, і то з труднощами, а тут за парканом вже «горбики» по 2 і 3 тисячі метрів.
Краєвид, який відкривається на цих просторах, буде несправедливо назвати неймовірним. Він перехоплює подих (не через розріджене повітря), змушує серце битись швидше, та дає змогу відчути себе вільним...
За ці декілька днів я вже двічі побував на озері посеред гір. Краєвид карколомно приголомшливий, та ще більшої дивовижі додає колір води у цьому озері. Вода у ньому голуба як небо. Щоправда, плавати у ньому доволі незручно, бо холодно, тому ненароком можна перетворитись на крижинку. Проте, як пригріє сонце, то можна спокійно насолоджуватись, як плаванням, то так і спогляданням місцевості з берега.
Дорогою до озера, неможливо не зазирнути в невеличке містечко Кор. Воно розташоване перед підйомом до Ля Салетту. Це місце надзвичайно промовистої тиші. Кор притягує до себе як магніт. Невеличкі будинки, церква в готичному стилі, легкий вітерець, запах кави і ще щось винятково альпійське. Я довго думав, чи можна було б жити в цьому місці? Таки ні, занадто спокійно, занадто тихо. Насолоджуватись тишею і спокоєм до кінця моїх днів я б не спромігся. Тиша – доля і подарунок миттєвості. Проте, у такому місці, як Кор, я б із задоволенням зустрів свою старість...
Допоки я ніколи не подорожував автостопом, бо був переконаний, що люди не те, щоб бояться, а просто не хочуть підвозити невідомо куди невідомих людей. Зараз, я кардинально змінив свою думку. Для того, щоб з Ля Салетту спуститись вниз , поближче до цивілізації, а потім піднятись вверх, потрібно подолати 15 кілометрів. Автобуси курсують рідко, а ногами пройти цю відстань – еммм... само собою зрозуміло що. Єдиний варіант – автостоп. Після обіду багато відвідувачів покидають храм, тоді розпочинається «риболовля». Волонтери піднімають великі пальці догори і з фрази «Бонжур, місьє» домовляються про свою мандрівку. За такою ж технологією я «стопив» французьких автомобілістів і за допомогою двох-трьох французьких та декількох англійських слів домовлявся про свою мандрівку. На мій подив, переважна більшість зупинялась і підвозила до потрібного мені місця, а якщо випадало не по дорозі, то вони дуже перепрошували. Загалом, мої «стопи» найдовше тривали 15 хвилин. Цікаво, чи багато людей зустрічаючи незнайомця, який хоче невідомо куди їхати, який заледве спілкується твоєю мовою, взяли б у свій автомобіль і завезли його куди б той попрохав? Якщо їх дуже мало, то ці «дуже мало» точно концентруються в Ля Салетті.
На останок, візьмусь за розвінчання міфу про Альпійську свіжість. Звісно, я не претендую на об’єктивність, але Альпійська свіжість ані ні на йоту не пахне так, як її пропонують нам виробники різноманітних миючих засобів. =)
P.S: вітаю випускників Літньої школи журналістики. Не забувайте один одного. І мене теж =) Пишіть листи, дзвоніть і не зупиняйтесь у своєму розвитку. Я вас не забуду!
Фото Олега ТВЕРДЯ
Читайте також: "Вставай сонце" від учасників ХІ Літньої школи журналістики (відео)
