Як поляки в Кремлі
«02-08.11.2018»
Може видатися дивним, що з усього розмаїття подій попередньої шпальти минулого тижня я все ж пишу про теперішній, що ось уже 14 років святкується в сусідній Росії, «червоний день календаря» — День народної єдності. Проте, введене 2004 року, це свято, яке спочатку було покликане пов’язати імперські зубки та кігтики Володимира Путіна, що тоді лише почали прорізуватися, з однією з найважливіших історичних скріп імперії Романових, стало останніми роками одним із найважливіших інструментів формування ідеології путінського режиму. Було покликане, та, мабуть, так і не змогло. Дискусія, що знову заполонила російський інформаційний простір, про зміст і взагалі необхідність цього свята, на тлі особливостей його проведення цього року, свідчить не стільки про подальшу зміну настроїв росіян, скільки про ревізію, що проводиться в Кремлі, ідеологічного інструментарію, який безсистемно накопичився протягом 19 путінських років. З початку його введення 2004 року, святкування Дня народної єдності знало і хороші, й погані роки, хоча до 2014-го переважно було п’ятим колесом. І йдеться навіть не про те, що ще 2005 року, коли патріарх урочисто відкрив пам’ятник Мініну та Пожарському в Нижньому Новгороді, влада вичерпала весь ресурс корисного для себе наративу. Попри всі докладені зусилля і навіть спеціально знятий 2007 року Хотіненком фільм «1612», владі так і не вдалося пояснити народові, що покликані символізувати хресні ходи та молебні за участю центральної та місцевої влади, які повсюди проводяться 4 листопада. Навпаки, ідеологічну ініціативу перехопили російські радикальні націоналісти та неонацисти, з першого ж святкування приурочивши до цього дня свої багатотисячні «Російські марші», відкрито опозиційні Кремлю. Спроба проведення прокремлівськими «Нашими» свого, під «правильними гаслами», «Російського маршу» 2011 року найбільш наочно продемонструвала, що народної єдності, хоча б одного дня на рік, якраз і не виходить.
У чому причина? На мій погляд, у тому, що історична підстава цього святкування, не можу зрозуміти, як це відразу не помітили в Кремлі, з самого спочатку суперечить усім засадам путінського режиму. Для імперії Романових перемога народного ополчення над поляками 1612 року, а потім усенародне закликання Романових на трон, разом із легендою про Івана Сусаніна, було історичним утіленням «народності» російської монархії в уваровській тріаді Православ’я—Самодержавство—Народність — романовським варіантом літописного династичного міфу про закликання Рюрика. У путінській же імітаційній демократії, що прагне до диктатури, вся ця народна ініціатива з ополченням, яке самостійно, без царя, без патріарха, що перебував у польському полоні, і навіть за мінімальної участі тодішньої еліти — шляхетства, духівництва та дворян — перемогло інтервентів, постає абсолютно стороннім. Тут уже встигли забути, а як це народ може хоч щось сам — без вождя. Якщо немає вождя — царя чи президента, то й перемоги не буде. Як результат — до 2014-го з року в рік більшість росіян не могли чітко відповісти, а що конкретно вони святкують 4 листопада. А ті, хто міг, — або виходили на «Російські марші», або на мітинги ліберальної опозиції, що теж не імпонувало Кремлю.
2014-й, здавалося б, змінив усе. Це був перший рік, коли «Російські марші» почали вщухати, зате офіційний День народної єдності став по-справжньому масовим, коли пліч-о-пліч із владою на московські вулиці вийшла і системна «опозиція» — Зюганов, Жириновський, Миронов. Відтоді цього дня в Москві, як і по всій Росії, проходили організовані владою багатотисячні масові ходи, концерти за участю зірок і перших осіб країни. Друге життя Дню народної єдності подарувала анексія Криму, саме «повернення» півострова, а не чотирьохсотрічної давнини вигнання поляків, стало ідеєю, круговою порукою, що зв’язала владу та народ. І головне, як і культ «Перемоги», в цьому новому трактуванні День народної єдності чудово вписався в кремлівську авторитарну ідеологію. Якщо за перемогу в «Великій Вітчизняній війні» потрібно дякувати Сталіну та Партії, Крим Росії «повернув» — самі знаєте хто. Зі свята громадян, що вершать історію своєї країни, День народної єдності перетворився нарешті на свято підданців.
Поки через декілька років, після президентських виборів і вкрай непопулярної пенсійної реформи, в Росії нарешті не минула всенародна ейфорія від анексії Криму. Згідно з останнім опитуванням Всеросійського центру вивчення громадської думки, «повернення Криму» в очах росіян за значимістю в п’ять разів поступилося «перемозі у Великій Вітчизняній війні», практично зрівнявшись із «Великою Жовтневою революцією», до речі, святкування річниці якої, серед іншого, День народної єдності 4 листопада спочатку був покликаний замінити. Що набагато небезпечніше, на думку Кремля, як показало нещодавнє дослідження Інституту соціології Російської академії наук, за відносно низького (від чверті до третини) відсотку росіян, що вважають сьогодні важливим відродження імперської величі країни, підтримку авторитарної влади та «порядку», до 60 виріс відсоток росіян, які вважають для себе на сьогодні головними питання соціальної справедливості. Мало того, кількість росіян, які вважають важливим дотримання в Росії прав людини, відродження в країні справжньої демократії, вперше за весь час перевершило кількість прибічників відродження Російської імперії та СРСР.
На тлі таких невтішних для себе настроїв цього року Кремль уперше з 2014 року відмовився в День народної єдності від масових ходів, мітингів і концертів. Чиновники від «Єдиної Росії», що втрачають популярність, знову, як і до анексії Криму, відчувають себе поляками в Кремлі — побоюються навіть на знак народної єдності виходити в народ і навіть дозволені масові акції здаються тепер владі підозрілими. День народної єдності, що був таким актуальним, знову тепер небажаний, і, схоже, ініціювавши дискусію в суспільстві, Кремль промацує ґрунт, щоб перенести акцент на святкування 18 березня «Дня возз’єднання Криму з Росією». Коли вже почали забувати, треба регулярно нагадувати росіянам, за що вони заплатили своїми правами та власним матеріальним добробутом.
