Життя на камеру
У Донецьку встановлено понад 700 вуличних камер відеоспостереження. Про це повідомив начальник ГУМВС України в Донецькій області Роман Романов. «У нас в Донецьку завдяки системі відеоспостереження розкрито кілька десятків досить серйозних грабежів: зривання ланцюжків, сумок, крадіжки з автомобілів», - пояснив він. На його думку, відеофіксація на вулиці не може порушувати права мешканців міста на конфіденційність особистої інформації, адже «вулиця – це громадське місце, на ній може знаходитися хто завгодно, і наше завдання – убезпечити суспільство від тих злочинних або протиправних проявів, які там відбуваються». Втім, справа не тільки у вуличних камерах. За нами слідкують у супермаркетах та торгівельних центрах, державних та культурних закладах і т.д. На нас спрямовані камери айфонів, смартфонів, планшетів та фотоапаратів. Нас одразу передають прямою трансляцією на ютуб, без редагування, цензури, і навіть без нашого дозволу.
На одному з останніх музичних концертів, на яких я побувала, більшість людей стояла зі спрямованими на артистку об’єктивами, замість того, аби слухати музику та танцювати. Абсурдною ситуацією була, коли «козаки» штурмували Фонд ІЗОЛЯЦІЯ навесні цього року, і нарешті, увійшовши у будівлю, вони знімали все і всіх: як на хороші відеокамери, так і на поганенькі телефонні. Пізніше на основі цих зйомок, був оприлюднений фільм «документального характеру» в якому ідеться про те, що американці «зомбують» донеччан через свої освітні програми.
Таких прикладів з використанням відеоконтенту можна перерахувати дуже багато. Життя перетворилось на шоу та гру. Шоу, бо все що створюється, відбувається, має бути відтрансльовано за допомогою нових технологій одразу в мас-медіа (а нудне відео без драматургії, глядач навряд буде дивитись довго), кожен уявляє себе героєм фільму чи то казки (тут кому що до вподоби), а саме тому і будує відповідну лінію поведінки. Звідси принцип «життя як гра», озвучений ще Шекспіром, набуває нових форм: комп’ютерної анімації, спецефектів, особливого ставлення до життя та смерті (можливість мати декілька життів та рівнів знівелювала це поняття як індивідуальне, унікальне, сакральне). Всі ці фактори допомагають не створювати власну ідентичність людині, як це було раніше, а конструювати свої ідентичності (стільки скільки сама людина забажає), конструювати себе як лідера, принцесу, котика, Путіна, Януковича чи-то будь-кого іншого. Для цього, власне, нічого не потрібно, окрім певних візуальних образів, створити які наразі немає жодної проблеми. Причому можна робити багато спроб, і вразі невдалого варіанту – стирати попередню ідентичність або просто покинути її.
У випадку пострадянської людини це набирає особливих форм та конотацій. Російська дослідниця, співробітник НДЦ Інформкультура РДБ Тетяна Савицька у статті «Візуалізація культури: проблеми та перспективи» зазначає: «Возможно, впервые в истории культура, движимая автономной логикой развития зрелищно-компьютерных технологий, стремительно вырывается за рамки конституции человека, трансцендируя возможности мировосприятия «homo sapiens», имеющие определенные биологические параметры. Настраиваясь на неорганичный для него способ восприятия, человек ввергает себя в состояние «сенсорного шока», сопряженного с глобальной фрустрацией его психики и дезорганизацией жизненного мира».
Пострадянська людина настільки замучена зміною підручників, ідеологій, лідерів та, по суті, незміною суспільно-економічного становища, великою кількістю технологій, свободи та знань, що і без світових глобалізаційних та інформаційних процесів створюють в її голові хаос та спричиняють невпевненість у собі. Вона постійно у пошуку (істинних) сенсів, знань, лідерів, філософів, але замість цього отримує мас-медійну сконструйовану ідеалізовану відфотошоплену картинку. Вона і стає її взірцем поведінки, моралі, ідентичності. Звідси – бажання бути схожими на когось і робити як хтось (згадайте гру «роби як Сем»): Україні бути схожою на Європу, жінкам схожими на Пенелопу Крус, чоловікам – на Джоні Депа, а хлопчикам – на Гаррі Поттера.
Ілюстрацією до цієї теми може бути проект «Ексгібіція» української художниці Ксенії Гниліцької, яка створила серію художніх робіт, «списаних» з аватарок у соціальній мережі. Всі картини є типовими та відображають певну категорію жінок (та/або чоловіків). Типажі (всі жіночі) зображені переважно без обличчя, аби глядач сам «вписав» у картину власне обличчя. «Цей проект не просто про труднощі самовизначення жінки в транзитній історичної та географічній зоні, але про віртуальному способі соціальних взаємин. Інет, як губка поглинає всю активність: соціальну, професійну, особисту […] Люди йдуть у мережу, борючись з власною нереалізованістю, станом відчуття себе маргіналами і «лузерами». Опинився на узбіччі життя – заведи блог, можливо, все круто зміниться, ти станеш «лідером думок» або віртуальним «секс-символом» ...», − зазначає в описанні роботи сама художниця.
Загалом, молодим людям така «гра» у статусність і візуальне вираження власної особистості через окремі фрейми, як це зображено на картинах Гніліциної, властива більше. І це може в одному випадку дійсно відображати реальність, а в іншому – навпаки, підіймати цілий пласт соціальних проблем. Особливо це помітно, коли підлітки або соціально незахищені групи населення за допомогою фотографій у соціальних мережах транслюють свою незалежність – тілесну, фінансову, побутову, соціальну. Такий симулякр «світського життя» не додає їм бажаної успішності, а навпаки демонструє недалекоглядність та духовну бідність. Все це є приводом для обговорення у медіа, серед журналістів та звичайних людей. «О, дивіться, це ж треба дівчинка купила фотоапарат і показала своє приховане життя!», - кажуть одні. «Який сором! Це як вона до такого додумалась?», - питаються інші. Або ж «як ця суддя могла вдягти цю сукню?», «І ця вчителька ще навчає наших дітей?». Особистого більше немає, все що є – є публічним.
Люди хочуть бути як всі (як всі означає бути «нормальним»), відповідати стандартам життя, які закріплені у сучасній культурі. Вони хочуть самореалізації, любові та визнання. Таких самих, як у героїв серіалів. А тому їм подобаються, що їх знімають. Їм подобається бути зірками. Нехай власних ютуб-каналів, веб-сторінок чи чужих профілів. Вони закуті у власному «ідеальному» світі, який закритий від реальності. Зокрема, економічної.
