Знайомство через дотик
Марічці – десять років, вона вчиться у третьому класі київської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату №5 імені Якова Батюка. Там вчаться слабозорі діти з Києва та інших регіонів країни. Знайомство з цією не так дивною, як особливою дитиною відбулося на «Книжковому арсеналі». Справа у тім, що Фонд родини Нечитайло друкує дитячі книги шрифтом Брайля, одна з них «36 і 6 котів» Галини Вдовиченко. До Дня захисту дітей фонд спільно зі згаданою школою-інтернатом вирішили влаштувати у рамках «Книжкового арсеналу» зустріч учнів із авторкою книги. Оскільки школа товаришує з однією енергетичною компанією, де працює мій чоловік, запросили й її працівників із дітками, щоб познайомитися ближче, зокрема навчити різних дітей товаришувати один з одним.
Так нас занесло на нібито банальну зустріч Галини Вдовиченко з читачами її книг. Марічка одразу заявила, що неодмінно хоче поговорити з пані Галиною та отримати книжку з її автографом. Дівчина вмостилася на м’якенькому диванчику у першому ряду. Я зі своїми дівчатками – поруч. Вона відразу притислася поближче, навіть рідні діти рідко сідають біля мене так близько-близько, що аж спільне тепло по тілу.
- А хто ти? І де стоїть пані Галина? А в тебе є сережки? – одразу засипала запитаннями Марічка, при цьому торкалась своїми долонями моїх рук, наче перебирала бісер.
- Ти з усіма так знайомишся, через дотик? - запитую дівча.
- Так, а що – неприємно?
- Ні, просто незвично.
Дітей із проблемами зору я бачу не вперше. Але не всі наважуються знайомитися з дорослими так напряму, ще й обмацуючи вуха, волосся, браслети чи намисто.
Послухати письменницю вдавалося уривками. Мені було цікаво поспілкуватися з Марічкою, а їй – з нами. Поруч ще крутилися уже майже другокласниця Ніка та дворічна Яся, яку треба було всадити, напоїти, нагодувати. Пояснила дівчинці, що це мої доньки.
- Яся вже вміє розмовляти? А хай скаже щось мені українською, - продовжувала говорити зі мною Марічка. Їй важко було зрозуміти, що дитя у неповні два роки тільки-но вчиться говорити. У нашому варіанті – це лише перші склади слів.
- Чому у неї такі дивні хвостики? - це вже зауваження про зачіску Ясі, з чийого короткого волосся вдається зв’язати тільки дві «антенки».
Марічка бачить лише силуети людей. Розрізняє кольори, за її словами, доволі повільно читає шрифтом Брайля, але погодилася зачитати вголос уривок з «36 і 6 котів», бо ж хотіла отримати книжку від улюбленої письменниці. Та це право у неї перехопив хлопчак Ігор. На відміну від Марічки він не відволікався на сторонні розмови, а ставив письменниці запитання, тож заслужив. За якусь мить мама дівчинки, яка стояла десь позаду, вгамувала її допитливість, мовляв, ти ж прийшла письменницю послухати.
- А у мене такий голос, як у Ніки, - знову тараторила Марічка. – У мене збережеться цей голос?
- Можливо, з віком буде змінюватися.
- А коли я стану бабусею, то як буду говорити?
- Може, трішки хриплувато.
- Ні, я так не хочу.
Упертість – потрібна риса характеру. Нам теж її бракує, так само, як бракує співчуття та толерантності. Ця зустріч мене зачепила. Таких, як Марічку, називають особливими дітьми. Їх із нами зараз дуже багато. На дитячому майданчику я бачу дівчинку із синдромом Дауна. У нашому дворі живе хлопчик з аутизмом. Із ними треба вміти жити не тільки батькам, а й усім нам. Коли хлопчик з аутизмом почав виходити гратися у двір, діти від нього тікали, дорослі сторонилися. Зараз усі звикли, що він є. Діти ще не беруть його у свої ігри, але реакція вже інша. Марічка теж виросте. Напевно, її теж чекають відсторонення, боязнь, нерозуміння. А потрібна – любов. Просто любов до людини.
