Золота нить історії: ми — з Київської Русі
Майже півстоліття тому Павло Загребельний написав роман «Диво», в якому ожив Київ часів Ярослава Мудрого«ЗАМКНЕНЕ КОЛО ІСТОРІЇ»
Романний триптих про Київську Русь — «Диво», «Первоміст» та «Смерть у Києві» — у великому літературному доробку Павла Загребельного займає особливе місце. І не тільки тому, що на початку 1970-х (коли українська історична проза була під прицілом офіціозу, що пропагував безпам’ятство), «Первоміст» і «Смерть у Києві» були відзначені Шевченківською премією. Річ у тім, що Загребельний писав про Русь як частину української історії, і робив це цікаво, про що свідчить зокрема «Диво» (1964—1966) — кращий, як на мене, історичний роман письменника.
Сюжет цього твору «виростав» із розділу попереднього твору Павла Загребельного — повісті «День для прийдешнього», в якій ішлося про київських архітекторів. Уже тоді стало ясно, що історія Софії Київської містить такі загадки й драми, які варті не коротких сюжетних відгалужень, а цілого роману. Автор вибудував незвичайну, цілком несподівану композицію: час дії у творі охоплює майже ціле тисячоліття, відбите у трьох сюжетних лініях:
1) 992 — 1037 рр. — історія майстра Сивоока і князя Ярослава Мудрого;
2) 1941 — 1942 рр. — історія професора Отави, дослідника старої київської архітектури, показаного в окупаційних обставинах, коли йому доводиться рятувати Київську Софію;
3) 1965 — 1966 рр. — історія Бориса Отави, який повірив у батькову гіпотезу про майстра Сивоока і тепер береться довести її.
Сам Загребельний вважав, що композиція «Дива» має концептуальний характер. «Все оберталося навколо собору, — розповідав він, відповідаючи на мої запитання (я тоді готував інтерв’ю з письменником для учительського журналу «Дивослово»). — Якщо він стоїть тисячу років — так само наша історія, так само наше життя крутиться навколо минулих подій, як довкола собору. ...Замкнене коло історії — ось це я мав на увазі». Йдеться, отже, про тісну поєднаність часів, про повторюваність явищ в історії і незнищенність людського духу, явленого у мистецькій красі.
«Диво» — історико-пригодницький роман. Мотив дороги пов’язаний тут з історією майстра Сивоока, який вирушає з пущі, з колиби свого діда Родима, в життєві мандри. Численні пригоди героя — це можливість побачити його очима Болгарію й Візантію ХІ століття. Зрештою, «язичник» Сивоок повертається в Київ, щоб звести собор, у який майстер вкладає всю свою душу, що увібрала в себе в тих мандрах досвід як київського, так і візантійського мистецтва.
Автокоментар Павла Загребельного: «Вся ця історія вигадана. Пустивши Сивоока в мандри, я дав читачеві певну поживу, розширив «географію», залучив до сюжету деякі реальні історичні події. Скажімо, осліплення тисячі болгар — це факт, записаний у хроніках. Я, до речі, був у Македонії, в тих місцях, де все це відбувалося. І взагалі, я бував майже скрізь, де бували мої герої. То в час війни, то як турист, то в складі письменницьких делегацій...» Сюжет великого обсягом роману, отже, опирається на багату й захопливу подієву інтригу, що дає змогу «переселити» читача в далеке ХІ століття, відтворене в усьому багатстві історичної інформації.
ДВОВІР’Я
У романі показано переломний момент в історії Київської Русі: на зміну язичництву приходить християнство. Проте полемічно налаштований автор, по суті, бере слово на захист поганства. Хрест же нерідко несе страх, смерть, насильство, принаймні так сприймає конфлікт двох вір «поганин» Сивоок. «Я хотів реконструювати історичну психологію, тому мене цікавило, як люди сприймали християнство, — коментував свій задум П.Загребельний. — Уявіть собі: вам приносять сьогодні нову віру. Ви що — будете йти з транспарантами й кричати «Ура! Осанна! Слава!»? Ні, ви будете тікати в кущі, ховатися від цієї віри, або йти з дрючком проти неї. З історичних джерел ми знаємо, що десь до ХVІІ ст. християнство туго йшло на Русі. У великих містах ще так-сяк, а в глибинці? І потім — християнство взяло чимало від поганства. Ми прийняли ікону. У католиків же її немає, хоч вони теж християни. А ми прийняли. Тому я виходив із реалій суто людських».
Полемічними є настанови автора і щодо трактування давньоруського мистецтва, його зв’язків із Візантією. У романі наголошено на поєднанні візантійського стилю і питомо руської традиції, яку не слід ігнорувати. П.Загребельний обстоює погляди, близькі до тих, що їх висловлювали такі історики, як Г.Вернадський: «Як ціле, Св.Софія Київська — видатний твір візантійського стилю, але вона не була простою копією якогось храму, що існував тоді у Візантії. Вважається, що так звана «Нова церква» у Константинополі, завершена 881 року, послужила вихідним зразком для творців Софії і деяких інших київських храмів, побудованих за Ярослава Мудрого. Однак Київська Св. Софія значно складніша за своєю архітектурою, ніж її прототип» (Вернадский Г.В. Киевская Русь. — Тверь-Москва. — 1996).
Крім того, колізія «поганське — візантійське» має проекції на пізнішу ситуацію боротьби «двох культур», своєї і привнесеної. За допомогою роману «Диво» автор обстоює ідею тяглості української культури — від часів Київської Русі до ХХ століття. «Ми — з Київської Русі!» — таким є пафос твору.
За однією з актуальних версій, будівництво реальної Софії Київської починав ще Володимир Великий, а Ярослав Мудрий завершував батьків проект. Проте традиційно історія споруди пов’язується все-таки з іменем Ярослава Мудрого. «Св.Софія Київська в її первинному вигляді була величавим собором, — писав Г.Вернадський. — У плані вона являла собою квадрат, внутрішній простір ділився колонами на нефи. Собор мав п’ять апсид — всі на східній стороні — і тринадцять куполів; величезний — у центрі і дванадцять менших — довкола нього. Собор був чудово оздоблений усередині настінними розписами, мозаїками та іконами».
ЧИ ЗАВЖДИ МУДРИЙ ЯРОСЛАВ МУДРИЙ?
П.Загребельного цікавив не тільки історичний Ярослав Мудрий: в «оптиці» його мистецької уваги — психологія людини влади загалом. За логікою автора, перебування на вищих щаблях керівної верхівки держави може стати джерелом внутрішньої конфліктності, двоїстості. У романі князь Ярослав постає саме таким — внутрішньо конфліктним. «Княже» й «людське» перебувають у вельми складному психологічному «діалозі». Мудрість уживається із майже деспотичною жорстокістю. З одного боку, князь має неабияку силу державця, з другого ж — він часто не належить самому собі, оскільки постійно мусить зважати на обставини й оточення.
Влада — страшна ноша. Вона, зрештою, душевно висушує людину: історія Ярослава Мудрого в романі «Диво» промовляє саме про це. У його монологах час від часу звучить ідея корисності жорстокого державного примусу. «А що таке мудрість? — міркує князь Ярослав. — Це правда. Правда ж милостивою не буває. Вона тверда й жорстока. Багато прочитав я книг, всі віки і всі народи там списані, скрізь було багато жорстокості, але тільки вона доводила народи до розквіту. Завжди, щоб держава могла розквітати й піднялася вище за всіх, народ повинен згодитися на деякі пожертви й нестатки. Сам він на це ніколи не піде, його треба примусити».
Примус і жорстокість як спосіб зміцнення держави і досягнення розквіту — цей принцип, сформульований Ярославом Мудрим, може сприйматися як авторська алюзія на європейську політичну історію ХХ століття, що була майданчиком, на якому випробовувалися можливості як демократії, так і тоталітарних режимів. Князь Ярослав у П.Загребельного, як бачимо, є прихильником жорсткої влади. Його слова про примус як джерело державного розквіту легко проектуються на реалії минулого століття, підтверджуючи думку письменника про «замкнене коло історії».
Автокоментар Павла Загребельного: «Коли будували Біломорканал, то головний лозунг який був? «Железной рукой приведем трудящихся к счастью...» На воротах німецьких концтаборів було написано: «Праця робить вільним». Те, що Ярослав Мудрий говорив, те й Сталін говорив, і Гітлер...»
Отож, чи завжди мудрий Ярослав Мудрий, якщо мати на увазі літературного героя Павла Загребельного? Не завжди. І передусім тоді, коли йдеться про його стосунки із Сивооком. Автор «Дива» пропонує своєму читачеві задуматися над одвічною проблемою «митець і влада». Влада намагається підкорити волю митця, адже талант несе в собі виклик, бунт, загрозу всемогутності можновладця. Тому й з’являється спокуса впокорити талант, поставити його на службу своїх, княжих, інтересів. Такої зваби не уник і Ярослав Мудрий, герой Павла Загребельного. «Тримається держава на князеві, а тому повинні підкорятися йому всі людове в державі, — міркує князь. — Хто не кориться — ворог або підозрілий чоловік. Тоді хто ж Сивоок? Один раз нагнув князя в свій бік, тепер знов, і так, видно, націляється чинити й далі... Непокірливий...» Варто пам’ятати, що ці слова героя «Дива» читалися в суспільно-політичному контексті кінця 1960-х років, коли хрущовська «відлига» закінчилася пом’якшеною (порівняно зі сталінською) тоталітарною версією довготривалої брежнєвської епохи.
«У «Диві» все закінчується смертю художника, — коментував сюжет свого роману П.Загребельний. — Це вічний конфлікт: митець зробив справу, яка на нього покладалася, і вже він не потрібен... У старому грузинському соборі показують руку майстра. Збудував собор — відрубали правицю... Колізей збудували полонені євреї, яких імператор Тит пригнав у Рим, завоювавши Ізраїль. Івашка Грозний голови відрубував. Гітлер знищував полонених, які будували йому військові заводи... Така доля всіх, хто творить цінності».
Реконструюючи історію Київської Русі, П.Загребельний екстраполював її на сучасність, показуючи, власне, могутню течію часу, в якому все взаємопов’язано і переплетено. У «дзеркалі» ХІ століття вгадуються риси століття ХХ-го; історія князя й митця виламується з рамок конкретного часу, переходячи у сферу вічності.
СИВООК
Багато уваги в романі «Диво» приділено психології митця. Особливо прикметні в цьому плані сторінки, на яких ідеться про барви світу, що їх відкриває для себе майбутній майстер Сивоок. Сприйняття кольору Сивооком відтворене надзвичайно цікаво: його душа переймається здивуванням-захопленням, з якого, зрештою, й постає диво Київської Софії. П.Загребельний виразно акцентував на волелюбстві, внутрішній незалежності митця, його унікальній самодостатності. Це та свобода, яку дарує людині її геній. І ніхто відібрати її не в силі. Митця можна позбавити життя (як це, зрештою, й робить князь Ярослав), але не свободи. Отож дивом у романі є не тільки Софія, а й талант Майстра, який її створив.
Сивоок у П.Загребельного — це апофеоз мистецької незалежності. Саме цією «бунтівливою» (якщо хочете — антитоталітаристською!) ідеєю пронизані такі роздуми Сивоока, як, для прикладу, ось цей: «Ото тільки й мистецтво, як незвичне. Владі це не до вподоби. Владі миле усталене, вона тяжіє до зоднаковіння всього на світі, бо тільки тоді сподіватися може на непохитність. А краса — лише в неоднаковості». У подібних міркуваннях легко впізнається дух українських 1960-х років: пафос неповторності (індивідуального таланту, кожної смертної людини) вельми характерний для творчості В.Симоненка, Ліни Костенко, І.Драча...
Драматичним у романі «Диво» є образ професора Отави, захисника Київської Софії в часи гітлерівської окупації. Один з епізодів, що стосуються історії цього героя, цікаво прокоментував сам автор (малося на увазі зізнання Отави, що він винен у загибелі Михайлівського собору): «Коли вже роман вийшов у світ, мені розповіли, що в Києві до війни жив професор Моргілевський, великий знавець історії архітектури. Коли Постишев вирішив знищити Михайлівський золотоверхий, то «прикритися» задумано було іменами вчених. Ігор Грабар дав телеграму, що собор не має історико-культурної цінності. Прийшли й до Моргілевського: «Підпишіть і Ви». Він підписав, а наступного дня прийшов на лекцію, став на кафедру і сказав: «Діти мої, вчора я скоїв найстрашніший свій гріх». І заплакав. Під час окупації професор залишився в Києві. Німці схиляли його до співробітництва, але він не пішов на це і невдовзі помер з голоду. Свого Отаву я писав із Моргілевського, не знаючи, що такий чоловік був на світі!»
РУКА РОМАНТИКА
Любов Павла Загребельного до виняткового, до екзотики мандрів видавала в ньому романтика. Його улюблені герої — лицарі без страху і докору, українські ідальго (Сивоок — серед них!). Мічені романтичним знаком, вони здатні перевершувати звичні межі людських можливостей, вражати ерудицією, дотепністю, блиском таланту, безстрашністю й альтруїзмом. Вони відважно виходять на поєдинок зі злом, «дрібними бісами», що уособлюють агресивну посередність. Схильність до гіперболізації, контрасту яскраво-незвичайного і сіро-безликого, що виявляється через колізію «моцартівського» і «сальєрівського» типів персонажів, винятковість ситуацій, покликаних виявити неординарність героїв, — усе це змушує згадати різкі протиставлення Майстрів і філістерів у прозі німецького романтика Е.-Т. А.Гофмана.
П. Загребельний завжди дбав про читабельність своїх романів. Очевидно, саме тому в його творах так активно використовується пригодницько-детективний елемент. Це стосується й історичних романів письменника, які важко уявити без мандрів Сивоока («Диво»), пригод Маркерія («Первоміст») чи дивовижних життєвих «кружлянь» Євпраксії та Роксолани. Письменник охоче занурюється в таємничу сферу ірраціонального, підсвідомого, особливо ж тоді, коли йдеться про мотивування якихось поворотних моментів у житті героїв. Ірраціональний чинник дуже суттєвий у тих людських історіях, що їх оповідає Павло Загребельний. Адже людина (в тому числі й та, яка жила на київських землях тисячоліття тому) — це загадка, якій немає кінця. Тому ми й занурюємося в минувшину, що інстинктивно прагнемо відшукати там частку правди про себе, нинішніх. І роман «Диво» справді допомагає відчути золоту нить історії, що бринить у кожному з нас.