Iнга Машкаріна: Багато років учуся врівноваженості, але від вірмено-грузинських генів нікуди не подінешся

Ми зустрілися з акторкою, яка виконала головну роль Бабусі у виставі Російського драматичного театру Литви «Сволочне кохання», на Міжнародному фестивалі «Театр. Чехов. Ялта». На сцені Машаріна — згусток нервів і жінка-тиран (колоритний персонаж із інсценування Марюса Мацявічюса, режисер — Агнюс Янкявічюс за нашумілою повістю Павла Санаєва «Поховайте мене за плінтусом»). Грала вона так, що часом мороз поза шкірою проходив. Глядачі навіть не здогадувалися, що ще за декілька годин до вистави у акторки пропав голос, довелося викликати лікаря... Але вона себе не щадила — кричала і взагалі грала, немов останній раз виходить на сцену. У фіналі публіка і всі члени журі стоячи аплодували, а дехто навіть утирав сльози.

«Сволочна любов» — історія, розказана вустами 9-річного хлопчика Сашка Савельєва. Він живе у бабусі з дідусем, бо бабуся не довіряє виховання дитяти своїй дочці. Бабуся засуджує «безпутну» дочку, яка знайшла нового чоловіка, вважає його «митцем-нездарою», «карликом-кровопивцем» і «алкашем». Безоглядна любов до онука переростає на гіперопіку та домашню тиранію... А поза сценою Інга виявилася молодою, красивою жінкою зі східними карими очима, відкритою та привітною. З її героїні бабусі Ніни Антонівни у виставі «Сволочна любов» (постановка, яка вже завоювала призи на театральних фестивалях у Одесі та Ялті) ми й почали бесіду.

— Образ Бабусі, звичайно, складний. Психологічно мені було непросто в нього вжитися, — зізнається Інга МАШКАРІНА. — Я дуже люблю дітей, і коли репетирувала роль, то прагнула знайти позитив у цьому образі. Вчинки та слова Бабусі часто не просто ранять, а боляче б’ють по живому близьких людей. Ніна Антонівна — владна жінка, з нестійкою психікою, яка присвятила своє життя родині (чоловікові, дочці, онукові). У цій ролі намішано багато барв, часом її вчинки і слова убивчі. Добро і зло в її характері тісно переплелися. Життя її зробило жорсткою та злою, а онук — її радість і джерело постійного занепокоєння. Без Сашка (учня другого класу), випестуваного з пелюшок, вона не уявляє собі життя. Тому і вистава у нас називається «Сволочна любов». У ній оповідається про патологічно викривлену любов. Граючи, я намагаюся виправдати свою героїню, хоча особисто для мене її дії неприйнятні. Знаєте, в моєму житті театр, про який я мріяла з дитинства, все ж таки опинився на другому місці. Одружившись, я присвятила себе родині, дітям. Маю признатися, що мені дуже складно сипати на голову сценічного внука Сашка прокльони. Але роль є роль! Актор має себе в чомусь і ламати.

— За повістю Павла Санаєва «Поховайте мене за плінтусом» режисер Сергій Снєжкін зняв однойменний фільм, і хоча в ньому грають «зірки» (Світлана Крючкова та Олексій Петренко, Марія Шукшина) деякі критики віднесли стрічку до депресивного кіно. Про вашу виставу цього не скажеш, хоча в залі глядачі плачуть (спочатку від сміху, а у фіналі від емоцій, які їх переповнюють). Постановка вийшла психологічною, але не такою, що заганяє публіку в песимізм. Розумієш, що любов до ближніх є рушієм для бабусі, яких вона лає останніми словами, але й любить їх до нестями.

— Я фільму не бачила, але подібні відгуки чула. Ви вірно підмітили, що на першому плані в нашій виставі — любов. Значить, наша задумка вдалася: ми робили виставу про любов. І любов допомагала мені створити образ Бабусі. Він — збірний. Я спостерігала за багатьма бабусями. Як би вони не кричали та лаялися, але вони своїх онуків все одно обожнюють. І моя героїня шалено любить онука. Тому й не хоче віддавати його дочці, яку теж любить. І чоловіка Семена Михайловича кохає, але якому й доброго слова не скаже. Життя мою героїню понівечило, і її душевна доброта пішла кудись углиб, а на поверхні залишилася лише грубість. Роль Ніни Антонівни дуже глибока, і мені здається, що вона не лише змінила мене, як акторку, але й, можливо, змінить моє життя в театрі.

— Коли бачиш вас на сцені, то складається враження, що ви самі багато що пережили в житті. Це так?

— Моя дорога на сцену була дійсно непростою. Я мріяла стати акторкою, але для моєї родини це було неприйнятно. Я народилася й виросла в Тбілісі, а на Кавказі (за радянських часів) дівчині з доброї родини в акторки, чи в співачки йти вважалося непристойним. Бабуся говорила, що з акторкою ніхто не одружиться. Дівчина має чимось пристойним займатися: стати медиком, фармацевтом чи, хоча б, кравчинею. А акторка — це жах! Коли я одного дня заїкнулася про свої мрії про театр, то зібрався весь наш рід і стали мене присоромлювати... І довелося про акторство забути. У мене тато вірмен (Серго Суганян), мама наполовину вірменка, а наполовину грузинка (її дівоче прізвище Аванесова-Наріманідзе), а Машкаріна я за чоловіком. Одружилася з росіянином з Вільнюса, переїхала до нього до Литви. Вже двадцять один рік живу у Вільнюсі. Ростила дітей, їх у нас двоє — Єлизавета і Роман: 20 і 16 років. Єлизавету я народила в двадцять чотири роки, а Романа — собі до дня народження на ювілей (у 33 роки).

— А чоловік не актор?

— Слава Богу, ні. Два актори в родині — це дуже багато!

— Але коли все ж таки театр з’явився у вашому житті?

— На якийсь час. А в тридцять чотири роки, одного разу випадково потрапила до рук газета, в якій було написано, що Російському драматичному театрі Литви потрібна «свіжа кров». Я відразу ж почала телефонувати й запитувати: «Кому погано? Яка група крові потрібна»? Чоловік почув, і, сміючись, говорить: «Читай уважно, там у оголошенні слова «свіжа кров» — у лапках». Опускаю очі й далі читаю про те, що набирається російський курс. Потім з’ясувалося, що років десять чи п’ятнадцять російський курс не набирався. Набирала студентів професор Дале Тамулявічюте, царство їй небесне. Дивовижна людина! Вона була ученицею знаменитої акторки, режисера Марії Кнебель. Я їй все життя буду вдячна, бо коли б не вона, то акторки Інги Машкаріної просто не було б. Чоловік зрозумів, чого я хочу спробувати скласти іспити, хоча й зазначив, що пізно йти мені в акторки. До того ж, на ту пору, на руках у мене були не лише діти, але й хворий батько. Я ночами стала готуватися. Прийшла на прослухування: романси співаю, вірші Цветаєвої читаю. І тут звучить запитання: «А скільки вам років?» Признаюся. У відповідь чую, що екзаменатори подумали, що мені 26. Члени комісії дивуються: як я з молодими вчитимуся? Розумію, що мене не приймуть вчитися, та все ж, хапаюся за соломинку. Пропоную танцювати, виконати джазову композицію, кажу: «Ліпіть з мене, все, що хочете»! Бачила, що сподобалася моя імпровізація, але, за декілька днів свого прізвища в списках не виявила. Я людина настирлива, змиритися не могла. Йду в комісію і прошу пояснити: чим не підійшла? А мені відповідають, що всім пасую, але є одна заковика — вік, адже ви вже життя прожили. А я відповідаю: «Так не акторське, а своє життя прожила, у мене є багаж, який знадобиться на сцені. Ну, візьміть хоча б на іспитовий термін. Дайте шанс»! Доводила й ридала... Далі Тамулявічюте сказала: «Півроку відучишся, якщо не будеш успішною, тоді вибач. І я стала вчитися: раніше за всіх все складала і все встигала. Ще студенткою робила пародії на Вайкуле, Кадишеву, Гурченко. Півтори години на добу спала. Сама не розумію, як усе встигала. А коли викликали до деканату й сказали, що залишають, то відчула себе на сьомому небі від щастя. Потім ще й до магістратури вступила. Це були найцікавіші роки. Я навчання прирівнюю до народження дітей. Потім настав інший етап, у театрі потрібно було доводити роботою, що в тебе недаремно повірили. На професійну сцену я вийшла не жовторотим дівчам, а дамою, яка має родину. Я вдячна трупі за підтримку. Ми дуже дружні (у плані роботи). Нас згуртувала вистава «Сволочна любов». Вона зовсім свіжа (прем’єра відбулася 6 березня). До Ялти ми її лишень три-чотири рази показували. Були на Міжнародному театральному фестивалі «Зустрічі в Одесі» і я рада, що ця постановка не залишила байдужою публіку і її високо оцінили професіонали — театрознавці.

— Інго, невже до Бабусі жодної серйозної ролі ви не грали?

— Та ж ні! Серйозною вважаю свою дипломну роботу — Катерина Мармеладова в «Злочині та карі». Грала В’яземську в «Собачому серці», Лідію Іванівну в «Анні Кареніній, соліста хору в «Живому трупі», Винову кралю в гоголівських «Гравцях» камер-фрейліну Катерину Головкіну у виставі «Блазень Балакірєв». Ролей було багато: великих і маленьких. Ось, наприклад, у «Лихові з розуму» — зовсім крихітний образ (я зіграла дев’яносторічну бабусю). Але для мене в будь-якій ролі важливо показати все, на що я здатна. Мені здається, лише за допомогою повної щирості можна доторкнутися до душі глядачів. У моєму активі є моновистава. Півтори години виступаю без антракту на сцені. Співаю пісень різних народів. Збираюся концерт зробити на вірші Цвєтаєвої, Ахматової, Мандельштама та Пастернака, а нині добираю тексти грузинських поетів.

— Скажіть-но, а Російський драматичний театр користується популярністю у Вільнюсі?

— Так, у нас зала не порожня. Ходять на вистави не лише російськомовні, п’ятдесят відсотків публіки — литовці. Що дуже відрадно, то це те, що водять на постановки дітей.

— А який у вас репертуар?

— Всілякий: класика й сучасні речі. Комедій багато. Робимо й шоу-програми. Намагаємося не лише будь-який смак задовольнити, але й прищепити добрий смак глядачам. Хоча із сумом помічаю, що людям зараз подобається що-небудь легеньке. Зрозуміло, що вони втомилися й приходять до театру з бажанням посміятися, розслабитися, відійти від своїх проблем... Поверховість ніколи не доводила ні до чого доброго, і до душевного комфорту довести не може. Отже, нам потрібно й публіці догодити, і не опуститися нижче за певний рівень. Ми театр державний, але дотацій замало. Живемо важко, але викручуємося. Театр без нових постановок не може існувати, тим паче, що російська діаспора невелика, і потрібно ставити більше вистав. Протягом року чотири-шість прем’єр випускаємо. На цей сезон намітили вісім. Трупа в нас мобільна. Керівництво нашого театру ставить питання обладнати приміщення системою перекладу (це дозволило б привабити литовського глядача, який не знає російської мови), але наразі мізерний бюджет не дозволяє це питання вирішити позитивно. До речі, керівник театру Йонас Вайткус говорив, що в планах — участь у організації фестивалю «Золота маска», який 2009 року здобув велике визнання у литовського глядача, проте такий масштабний захід провести без державної підтримки неможливо.

— А в Україні ви бували раніше?

— У дитинстві. З гастролями перший раз приїхала. Дякую, що запросили на фестиваль до Криму. Ми сюди не їхали, а буквально летіли. Цього літа пощастило побувати в Одесі та Іллічівську — скрізь аншлаги. Походила Одесою, послухала мову — така колоритна! Тепер мрію зіграти єврейську бабусю чи матінку. Стільки барв! Що не слово, то перл. Перед виставою ділюся враженнями від міста та людей, а колеги сміються, що я вже з одеським акцентом розмовляю. Мені дуже сподобався і Севастополь, і Ялта. Ми готові грати три вистави на день! Запрошуйте на гастролі. Будемо раді й українські театри прийняти...

— Інго, а литовську мову ви знаєте?

— Так. Але не хвалитимуся, що знаю її досконало, на рівні розмовної. А діти прекрасно знають литовську, говорять без акценту. Вони й англійською вільно володіють. Дочка трохи грузинською та вірменською розмовляє. Син теж хоче, він, коли був маленьким, ми розмовляли і грузинською, і вірменською, потім він їх трохи забув: я пішла вчитися, потім працювати, і ніколи стало різними мовами розмовляти.

— А на сьогодні ваші батьки змирилися з тим, що ви акторка?

— Ні, мама досі не розуміє що це таке. Вона мене на сцені не бачила. Батько, коли перевезла його до Вільнюса, був уже важко хворий і не міг піти до театру. Він мріяв побачити мене на сцені. Я йому розповідала про нашу трупу, репетирувала вдома, йому було все цікаво. Він був дуже колоритним чоловіком, на актора Серго Закаріадзе був схожий. Він спочатку був футболістом, потім тренером, був знайомий із легендарним Львом Яшиним...

— А в кіно вас не запрошували знятися?

— У маленьких ролях грала, зовсім незначних, та й фільми мало кому відомі. У мене для литовського кіно типаж не той: не блондинка, не блакитноока. Мрію, щоб помітили кінорежисери. Я темпераментна, емоційна, енергійна. Знаєте, в литовців багато років вчуся врівноваженості та стриманості. Але все одно, мабуть, від генів нікуди не втечеш.

Ми приїхали до Одеси, і я заговорила з єврейським акцентом, стала шокати та гекати. Мені колеги говорять, вийдеш зараз на сцену, не грай одеську бабусю... Я страшенно люблю робити пародії, у мене це виходить, тому, мабуть, так швидко все схоплюю та перевтілююся. І дуже хочеться зіграти ролі різнопланові, а не лише гострохарактерні. У тому числі й трагічні...

Я щаслива, що потрапила до Російського драматичного театру — єдиного російського театру в Литві. Потрібно тримати марку, і ми стараємося. Хоча важко. Адже приходить молоде покоління, воно говорить не тією літературною російською, якою я вчилася. Позначається польсько-литовський мовний вплив. Наш художній керівник Йонас Вайткус це розуміє й запрошує з Санкт-Петербурга педагогів з мови. Я теж ходжу на ці заняття. Актор — професія, яка вимагає тренінгу, потрібно постійно вчитися.