Хто об’єднає Україну?

Зараз, коли вже більш-менш чітко позначилася стратегічна лінія і тактика нової влади, коли в багатьох українців з’явилися причини для занепокоєння і хвилювання, згадуються побажання новому Президентові, висловлені читачами, авторами та експертами «Дня» з нагоди інавгурації Віктора Януковича («День», №33). Багато хто сподівався на зближення регіонів, дружбу із сусідами, на європейський курс із усіма можливими наслідками. Не минуло ще й традиційних ста днів, після яких зазвичай можна зробити перші висновки, а багато що в поспішних діях влади викликає в значної частини суспільства подив (висловлюючись дуже м’яко).

Стати Президентом переважної більшості українців Віктору Януковичу не вдалося. З євроінтеграцією все виглядає дуже туманно. З Росією триває запекла гра в «дружбу», в якій сусіди впевнено перехопили ініціативу. Подив і тривогу в багатьох викликає лавина пропозицій про різні форми об’єднань і злиття, що хлинули з Росії. Навіть Путін, як тільки йому щось спадає на думку на цю тему, негайно робить відповідну пропозицію, інколи дивуючи навіть затятих українських прибічників кооперації.

Нинішня лавина російських ініціатив — це новий, добре продуманий наступ на Україну. Користуючись слабкістю нашої нинішньої влади і слабкістю України в цілому, Кремль планує вирвати в України якомога більше поступок у всіх сферах уже найближчим часом, діючи за принципом: куй залізо, поки гаряче. Окрім цього Путін та Медведєв хочуть показати Заходу, що з прозахідною та європейською орієнтацією України покінчено, і вона потрапила повністю у сферу впливу Москви, аби роздосадувані західні політики та обивателі, врешті-решт, відвернулися і від Януковича, і від України, залишивши її наодинці з Росією. Разом із тим, і в Україні за допомогою цієї інформаційно-політичної атаки створюється враження, що Янукович повністю здає національні інтереси України, а це підсилює опозицію і дає шанси її радикальній частині для загострення політичної ситуації. Таким чином, і всередині України новий Президент рано чи пізно потрапить під прес опозиції. Атакованого з трьох сторін Януковича буде легко покласти на лопатки й потім вирвати в нього нові поступки.

Політичний афоризм нашого Президента: «Всі шляхи ведуть до Москви» — багато українських політиків і власників прийняли за директиву, обов’язкову для виконання. Серед багатих і впливових людей нашої країни помітна легка паніка, кожен намагається якомога голосніше заявити вголос, що він готовий у будь-який час об’єднатися з Росією. Прагнення до такого об’єднання в тій чи іншій формі стало ніби показником хорошого тону, лакмусовим папірцем визначення лояльності до нової української влади. До Росії йде зустрічна лавина пропозицій про злиття, об’єднанні тощо.

Існує загроза, що дружний рух дорогою до Москви наших аполітичних політиків і багачів із різних регіонів досягне критичної точки і вирветься з-під контролю українського Президента і всього суспільства — і тоді буде велика біда, у тому числі й для самого Януковича. Об’єднають не лише чемпіонати та фірми, але й армії, і президентів. Узагалі чиновників за безглузді та небезпечні для держави ідеї належить карати, політиків — публічно висміювати, підприємцям — оголошувати бойкот.

Звичайно, можна було б припустити, що наші нові керівники вирішили використати блискучий досвід білоруського батьки, який — віддамо йому належне, — заговорюючи зуби кремлівським любителям лестощів, разом із тим запекло боровся з ними за кожен російський рубль (або долар). Він зумів-таки провести над економічною прірвою свою країну, що має надзвичайно слабкий економічний та людський потенціал. Але до Лукашенка в цьому плані нашим стратегам далеко — дуже швидко вони погоджуються і надто багато віддають, а ось самі вимагати бояться. Чи зуміє Янукович устояти перед круговим тиском і змусити Росію поважати і себе, і Україну — поки що незрозуміло.

Не сталося й гуманітарного зближення українських регіонів. Образно можна сказати так: п’ять років наполегливо та вміло оборонялася імперська російсько-радянська ментальність і ідеологія, тепер же вона, керована «політруком» Табачником і «комісаром» Семиноженком, за потужної підтримки червоних та білих із Росії, перейшла в рішучий кавалерійський наступ на ненависних «помаранчевих націоналістів».

Враховуючи нинішню надскладну ситуацію, багато хто схильний звинувачувати абсолютно в усьому нового Президента, і тому частина націонал-демократів шукає винних у перемозі Януковича на президентських виборах. Їх знаходять, зазвичай, серед тих, хто закликав голосувати проти всіх або не брав активної участі в передвиборній агітації на боці Тимошенко. Багатьом не хочеться визнавати гірку, але дуже важливу істину: в поразці Тимошенко перш за все винна сама Тимошенко. Багато хто перестав їй довіряти і мали на те всі підстави.

На жаль, багато українців усе ще наївно вважають, що варто президента Ющенка або Януковича змінити на президента Тимошенко, і все буде добре. В Україні, окрім президента, потрібно змінювати ще дуже багато, аби стали помітні покращання. Сказане, проте, не означає, що слід дозволити ПР остаточно добивати Тимошенко, Ющенка, Яценюка або робити це самим. Це призвело б до практичного знищення реальної опозиції, а для української демократії і всієї країни в її нинішньому стані це — трагедія. Здається, в Європі це вже зрозуміли.

Вимагає розгляду й логіка поведінки деяких представників самої націонал-демократії. Усім було очевидно, що Віктор Ющенко і перед першим, і перед другим туром зробив усе, що від нього залежало, аби не нашкодити Януковичу. У таборі Януковича це бачили й робили у відповідь реверанси — це теж було добре помітно. Заговорили про можливий новий альянс двох або кількох політичних сил. І багато виборців, як то кажуть, «купилися» саме на це, а не лише на заклики голосувати проти всіх. Пропозицію про коаліцію деякі націонал-демократи отримали, але вони фактично відмовилися від співробітництва, зажадавши надто багато (кажуть, що це була посада прем’єра і п’ятдесят відсотків міністерств), при їхніх рейтингах це просто хвороблива манія величі. І Янукович опинився перед дилемою: союз із комуністами і відповідне коректування політичного курсу або фактичне безвладдя за наявності посади Президента — з гарантованим програшем на майбутніх парламентських виборах. Янукович, звичайно, вибрав перше, а цим самим він зробив і стратегічний вибір із перевагою в бік Росії, з усіма наслідками. Було б дуже наївно чекати іншого від коаліції, до якої входять КПУ. Починати гру з Януковичем перед другим туром і не довести її до логічного завершення після виборів — це політична помилка частини наших націонал-демократів, в якої дуже велика ціна.

Але логіку цих непослідовних політиків також можна зрозуміти. Окрім прагнення увірвати більше, на них діяв і страх втратити своїх останніх виборців, налаштованих на установку «жодних компромісів із донецькими». Налаштованість на взаємну непримиренну ворожнечу значної частини українців, як простих виборців, так і політиків, вкотре підвела Україну.

Той, хто закликає до пошуків компромісних рішень великих суспільних проблем, нині не користується популярністю в ЗМІ. Це тривожний сигнал. Біда в тому, що значна частина нашого суспільства ще не вилікувалася остаточно від більшовизму, заражена ним і велика частина нашої інтелігенції, хоча вона сама цього й не помічає. Ні влада, ні опозиція, ні велика частина суспільства ще не вміють користуватися всім демократичним інструментарієм, у тому числі й розумними компромісами. Усякий прагне робити те, що простіше: влада — придавити до нігтя опозицію й змусити ЗМІ співати собі дифірамби, опозиція — «піднімати народ», народ, тим або іншим чином вибравши президента (або «національного лідера»), — чекати, коли він змусить усіх бути хорошими, всіх об’єднає і влаштує всім щасливе життя.

Українська нація, як і майже всі великі нації, — різноманітна й багатошарова.

Інколи просто вражає, як погано знають схід та південь України наші київські та західноукраїнські політики та інтелігенти, і як погано знають український захід на півдні та сході. Взагалі, багато українців Росію, Туреччину або Польщу знають набагато краще, ніж Україну, тому вони роблять поверхневі висновки, вірять найдикішим чуткам, із легкістю попадаються на прямі інформаційні диверсії. Потрібно, щоб ми частіше відвідували різні регіони, частіше спілкувалися один із одним, більше співробітничали, тоді швидше зрозуміємо, що ми — українська нація, хоча в чомусь ми не схожі. Ми, громадяни України з різних регіонів, культур і соціальних класів, повинні навчитися ладнати один із одним на основі реальних спільних національних інтересів, на основі толерантності та компромісних рішень, а не прагнути домогтися єдності за допомогою перемоги над опонентами з інших регіонів та соціальних груп. Уже помітно, що дуже багатьом українцям набридли постійне протистояння й злісна політична боротьба, що виходить за рамки пристойності. Нас не примирить ні Янукович, ні хтось інший, якщо ми, врешті-решт, не захочемо примиритися самі. Наша влада сама містить у собі проблеми і протиріччя суспільства, непримиренно розділеного не лише в регіональному й культурному, а й у соціальному плані. Потрібно позбуватися причин, що роблять нашу владу такою, якою вона була всі роки незалежності. Інтелігенція може багато зробити в цій сфері, якщо відмовиться від більшовицького радикалізму й непримиренності до опонентів — і противників, і союзників. Тому ті побажання, які експерти висловлювали владі в газеті «День», мають бути направлені не лише Януковичу та його партії, а й опозиції, інтелігенції, усім свідомим громадянам України.